«Коли ти бачиш дійсність та розумієш усю її несправедливість і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти боягуз. Бачити, розуміти і не повстати супроти безмежної несправедливості — значить бути не людиною, а слимаком».

У цих словах багаторічного в’язня радянської імперії Левка Лук’яненка — його життєве кредо, що привело випускника юридичного факультету престижного Московського університету і цілком успішного партійного функціонера на шлях боротьби з режимом.

«Війна закінчиться перемогою України і розвалом Росії», — передбачав Левко Лук’яненко

Сина безправних і безпаспортних колгоспників із Чернігівщини наприкінці 1944 року призвали в армію, бо орієнтувалися на зріст хлопця, а не на документи, яких у призовників на визволених від окупантів територіях не було. Левкові Лук’яненку пощастило двічі. По-перше, молодих солдатів, яким ще не виповнилося 18, не відправили на фронт. По-друге, хлопець аж до 1949-го служив на території Австрії, де на власні очі побачив, як живуть прості люди на «гнилому» Заході.

Хрущовська відлига, власний досвід гіркого життя в колгоспному «раю» і спілкування із селянами Радехівщини на Львівщині, куди Лук’яненка після здобуття вищої освіти направили штатним пропагандистом райкому компартії, спонукали 30-річного партійця до пошуку конституційних і мирних шляхів змін. Відповіддю комуністичної імперії стало звинувачення у «зраді Батьківщині» та «змові з метою захоплення влади». Левка Лук’яненка як організатора засудили до розстрілу, а шістьох його товаришів по підпільному гуртку — до ув’язнення терміном від 10 до 15 років.

Понад два місяці патріот провів у камері смертників, доки страту не замінили на максимальний строк позбавлення волі. Цей «гуманізм» був продиктований аж надто очевидним ідіотизмом звинувачення сімох ідеалістів із сільської глибинки Львівщини у намірі «захоплення влади».

Надалі Левко Лук’яненко більше не грався у підпілля. Він чесно і відверто заявляв про свою цілком конституційну і відкриту боротьбу за права людини, захист українського народу від зросійщення та задеклароване законодавством СРСР право України на самостійність. Не дивно, що відміряний радянським кривосуддям термін він провів у неволі від дзвінка до дзвінка. І вже менш ніж через два роки після звільнення активний член Української Гельсінської групи Левко Лук’яненко як «невиправний рецидивіст» отримав ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання.

За загалом 25 років неволі дисидент пройшов сім кіл пекла й виніс уроки, що досі не втратили актуальності. Один з них — про відмінність менталітету росіян і українців. Першим притаманні зневажливі відгуки про всіх «інородців» — «хохлів», «арів» чи «чурок». І навіть не зі зла, а просто за правом «старшого брата». А почуте у відповідь «кацап» вони сприймають як смертельну образу і вияв «махрового націоналізму».

Навіть нібито переконані демократи-росіяни, які самі потрапили до радянських таборів, були просякнуті імперським духом. Нині, до речі, це продемонструвала реакція московських лібералів і опозиціонерів на анексію Путіним Криму.

А українцям великодержавний шовінізм далекий, їхня ахіллесова п’ята — толерантність до несправедливості та прагнення заради власного добробуту уникати активної боротьби, розплатою за що стають ще більші біди, як було в роки Голодомору, сталінського терору тощо.

Задовго до краху СРСР Лук’яненко передбачив його розпад «спочатку на кільканадцять незалежних держав, а потім на близько сотні». Це єдина передумова перетворення імперської Росії на справді національне утворення, орієнтоване не на загарбання чужих земель, а на «покращення ладу у власному домі».

У незалежній Україні Левко Лук’яненко опинився на ролях весільного генерала, хоч злочинно було нехтувати його настановами. Зокрема що «яскраві плакати не замінять справедливої зарплати». Дедалі актуальніші його застереження проти перетворення держави на «велику богадільню», що гарантує соціальний захист «абсолютним ледарям, зате по руках і ногах зв’язує робочу і підприємливу людину».

На жаль, тотальна зрівнялівка, проти якої застерігав Левко Лук’яненко, перетворила більшість громадян України на однаково бідних, змушуючи чесних і працьовитих їхати на заробітки за кордон, а не дуже чесних займатися тіньовим бізнесом, гарувати на нелегальних копанках чи ставати чорними лісорубами, бурштинокопачами і навіть археологами й трансплантологами.