У шкільному краєзнавчому музеї села Галайбине Борзнянського району на Чернігівщині зворушують старі чорно-білі портрети його жителів. Це ті люди, яких із поетичною філософією називають сіллю землі, — доярки, механізатори, бригадири, ланкові… Та особливо беруть за душу розповіді юних екскурсоводів про місцевих жителів, які рятували односельців від страшного голоду. Один із них — голова колективного господарства імені Щорса Іван Мисник. Збереглися згадки, що був він молодим і недосвідченим керівником, але добре обізнаним із людським горем. Тому й допомагав скрізь, де тільки міг.

«Коли почався голод, спочатку померли старі й немічні люди. Потім смерть не минала нікого, адже їсти не було чого в усіх», — розповідає дзвінкий голосок шестикласниці Юлі Стрижак.

І в цей тяжкий період голова організував для виснажених людей, які виходили на роботу, обіди. Багато працювати ніхто не вимагав, бо всі були безсилі. Але в обід кожен працівник отримував тарілку супу і кусень хліба. Люди обідали вареним, а хліб несли додому — дітям та немічним дорослим членам сім’ї.

Багато хто завдячує життям тим пісним обідам. Тим більше, що організувати їх було не так просто: колгоспні комори, як і домашні, стояли порожні. Всіма правдами і неправдами продукти «вибивали» в районі.

Юний екскурсовод Юлія Стрижак розповідає про голів колгоспу, які рятували односельців від голоду. Крайній праворуч у верхньому ряду портретів — Іван Мисник, крайній праворуч у нижньому ряду — Семен Москаленко. Фото автора

Настали жнива, зібрали зерно нового врожаю, та людям на трудодні дістався з нього мізер. Значну частину треба було віддати державі. Тож селу загрожував ще один голодний рік. Чи вижило б воно? На свій страх і ризик голова колгоспу роздав ту невелику дещицю, що залишилася після поставок у резерві. Це врятувало багатьох. А Івану Васильовичу не пробачили «вгорі» такого самоуправства, і він мусив перейти на іншу роботу. Зате завдяки своїм людським якостям він заслужив вічну пам’ять жителів Галайбиного.

Другою людиною, яка боронила людей від голодної смерті, був голова колгоспу «Більшовик» Семен Москаленко. З великим трудом він випросив у районі трохи борошна й олії, з яких для колгоспників готували затірку. А коли в нього на домашньому городі дозріла рання картопля, розпорядився копати її і годувати людей. Про добру і щиру душу Семена Григоровича у Галайбиному згадують і донині. А ще доглядають посаджений ним для нащадків сосновий бір та березовий гай. Дивовижний був чоловік…