Жителі Слов’янська ще добре пам’ятають той час, коли життя в їхньому місті наче завмерло і було нестерпним. Хвилини, години, дні та тижні в очікуванні українських військ, невідомість і страх. Але з часом, на щастя, все змінилося. Якби знайшли людину, яка весь цей час перебувала в інформаційному вакуумі, повірте, вона б ніколи не повірила, що лише два місяці тому на вулицях міста валялися невпізнані трупи, в підвалі місцевого управління СБУ катували та вбивали людей, а житлові квартали постійно обстрілювали з артилерійських систем.

Сьогодні місто струшує з себе ганебне тавро цитаделі тероризму, перетворюючись на спокійне провінційне містечко, яке підперезалося лагідною річкою Сіверський Донець. На центральній площі замість барикад та вогневих точок квітнуть троянди, а дітлахи безтурботно бавляться струменями місцевого фонтана.

Юрій, корінний житель Слов’янська, в останній місяць окупації змушений був виїхати до Харкова. З приходом українських військ він одразу повернувся додому. «Місто змінювалося на очах. Вивезли сміття, у нас з’явилося світло та вода, почало працювати кабельне телебачення. Поступово відновлюють зруйновані будинки. А найголовніше, у нас стало жити безпечніше», — розповів він.

Миру радіють і люди, і голуби. Фото автора

Різко змінилося у місцевих жителів і ставлення до українських військових. Перебуваючи у місті, я неодноразово ставав свідком того, як місцеві підходили до військових і пропонували їм свою допомогу. Розпитували про останні події та просто щиро дякували.

Черговим моїм співрозмовником став літній чоловік Василь Петрович. Дідусь звернувся до мене як до військового з доволі дивним запитанням: «А ви не скажете мені, чому троянди не поливають? Вигорять, шкода». Здивований вираз мого обличчя його не зупинив: «Треба сказати їм, це ж неподобство». Я довго пояснював дідусеві, що такі питання повинні вирішувати місцеві органи влади. На що він, відмахнувшись рукою та сумно видихнувши, сказав: «Нам потрібні вибори!» Ми ще поговорили з ним про вибори, ситуацію в країні та світі. Прощаючись, він щиро дякував українським воїнам за визволення від бандитів і терористів.

А мене його турбота про троянди порадувала найбільше. Адже якщо люди у щойно визволеному містечку вже дбають про квіти, отже, будемо жити! 

Аркадій РАДКІВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»