26 квітня 1986 року о першій годині ночі стався вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС. Серед тих, хто одним з першим виїхав у чорнобильську зону, був співробітник Ірпінського міськвідділу внутрішніх справ Володимир Зубенко, тоді молодший лейтенант міліції, тепер полковник запасу.
— Уранці 27 квітня, — розповідає Володимир Валентинович, — у кабінетах відділку було майже порожньо. У черговій частині повідомили, що вночі 30 наших співробітників підняли по тривозі й направили в Чорнобильський район. Про аварію на атомній станції нічого ніхто не знав. Згодом сказали взяти «тривожні чемоданчики» і сідати в автобус без зайвих запитань. Старшим нашої групи, також із 30 правоохоронців, призначили Петра Сластьоненка і поставили завдання: у місті Прип’яті охороняти громадський порядок, перекривати шляхи, що ведуть до міста і станції, взяти під охорону найважливіші об’єкти, державні установи.
Але насамперед правоохоронці почали евакуювати людей. Вони робили поквартальний обхід будинків і повідомляли мешканців, що через аварію на ЧАЕС вони на три доби повинні покинути квартири. Люди вірили, що за цей час радіаційна ситуація стабілізується, тож брали найпотрібніше: документи, гроші, трохи одягу. Навіть домашніх тварин залишали, поставивши їжу на три дні.
За кілька годин евакуювали 51 тисячу жителів міста. Потім отримали наказ забезпечити охорону особистого та державного майна у місті. За найкоротші терміни всі будівлі на рівні першого поверху було обнесено дротовою огорожею.
Міліціонери, які патрулювали вулиці Прип’яті й Чорнобиля, скаржилися на головний біль, дертя в горлі, нудоту, високий тиск. Медикаменти, зокрема йодистий калій, які збирали з усієї аптечної мережі, швидко закінчувалися. Свою дозу визначали не завдяки дозиметрам, а за картосхемами забрудненої місцевості. «Коли ми їхали до Прип’яті, то мали із собою лише протигази. Тільки через два дні нам завезли військові захисні комплекти одягу. Приїхали війська хімзахисту, але вони не повідомляли нам про радіаційний рівень. Лише натякнули, що найвищий — на мосту», — пригадує Володимир.
Сухпайок був лише на два дні, про комфортні умови відпочинку і ночівлю довелося забути. Після 8—10 годин служби з охорони громадського порядку — відпочинок в автобусі.
Але не це бентежило. Важче було психологічно — нести службу в красені-місті, де не залишилося жодного жителя. Під час одного з патрулювань побачили… чоловіка, який поспішав до своєї оселі. Як з’ясувалося, він щойно повернувся з відрядження катером і не знав про аварію. Коли розповіли, він певний час розмірковував, а потім зі смутком у голосі сказав: «Я інженер-атомник, повірте мені на слово, ця евакуація триватиме не три доби, а значно довше. Хочеться вірити, що ми хоч коли-небудь повернемося у Прип’ять».
Через чотири доби ірпінська група правоохоронців повернулася додому: пішли в лазню, замінили одяг, який фонив. Потім службу несли у звичному режимі. Додаткових відпусток не передбачалося, одноразової грошової допомоги — також.
СУМНА СТАТИСТИКА
Для 30 тисяч працівників органів внутрішніх справ служба в екстремальних умовах стала випробуванням на мужність, професіоналізм, вірність службовому обов’язку. Понад 40% ліквідаторів з їхнього числа стали інвалідами, гостру променеву хворобу перенесли сотні людей, багато з них померли.
Ми в Google+