Людно було у долинському сільському клубі, бо з усіх населених пунктів місцевої територіальної громади зібралися земляки, щоб підтримати учасника АТО, захисника донецького аеропорту Ігоря Шарапова. На початку заходу військовий комісар Запорізького об’єднаного міського військового ко-місаріату підполковник Владислав Хобот вручив героєві Почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних сил України «За взірцевість у військовій службі» II ступеня (№268).

— Ваш земляк — надзвичайно героїчна людина, — сказав Владислав Хобот. — Пишайтеся ним, рівняйтесь на нього у всіх своїх справах.

Запорізький «кіборг» Ігор Шарапов з дружиною Людмилою. Фото Інни МІХНО

Ігор Шарапов, позивний «Лис», брав участь в АТО рік і три місяці. Під час четвертої хвилі мобілізації у січні 2015 року заступив на службу. Після короткотривалого навчання в «Десні» потрапив на передову. Військову службу проходив у складі 81ї десантно-штурмової роти, яка брала участь у найгарячіших точках Донеччини й Луганщини: Піски, Авдіївська промзона, шахта Бутівка, селище Опитне, донецький аеропорт.

— Девіз роти —«Ніхто, крім нас». Бої були щодня, — розповів Ігор. — Мінських угод ворог не дотримувався. Ми ж відкривали вогонь тільки тоді, коли ситуація загрожувала життю. Постійно були в нульовій зоні, просто перед першим окопом, від ворога за 60—70 метрів. Бої іноді тривали по 7—14 діб. Майже щоночі намагалися пройти групи диверсантів, захопити полонених. Ми їх зупиняли, давали відсіч батальйону супротивника «Гіві». Надійно утримували всі позиції. Оборону аеропорту наша рота тримала 17 днів. Будівля аеропорту була дуже зруйнована, через це не було змоги створити нормальний опорний пункт. Окрім цього, люта зима, морози, а ми на бетоні, під безперервним кулеметним вогнем. Дуже складно було вивозити поранених. Були втрати. Надзвичайно тяжко згадувати пережите.

Солдат міцно стиснув кулаки, і на очах з’явилися сльози. Пройшовши такі випробування, розумієш, що насправді цінне у мирному житті. На нульовому рубежі стає зрозуміло, за що варто загинути і заради чого потрібно жити. Він ніяково почувався перед камерою фотоапарата, бо не звик говорити про свої вчинки й подвиги. Мовляв, обов’язок виконав, як і всі, хто був там.

Відповідальна служба на нульовому рубежі, оте його «нічого особливого», «виконував завдання командування» вилилося в поранення, операцію з видалення осколків, госпітальне ліжко і дострокове присвоєння чергового військового звання. Нині Ігоря звільнено в запас. До мирного життя йому повернутися було нелегко.

— Цього не можна забути, бо це сниться, — каже Ігор Михайлович. — Усе стоїть перед очима. Сняться хлопці, з якими був у боях, з якими спілкувався у бліндажах, а їх уже немає.

Рятується роботою, радіє двом донькам та онучці Аделіні. Разом з дружиною Людмилою займається підприємництвом, завершує оформлення земельної ділянки під забудову, надану сільрадою як учасникові АТО.

— Упродовж усієї його служби я не пропускала жодного зведення новин, — розповідає Людмила. — Місця собі не знаходила, молилася і дякувала Богу: щовечора — за прожитий день, щоранку — за прожиту ніч. І чекала. А він, коли стихав свист куль й розриви снарядів, заспокоював: словом чи смс-кою.

Ігореві якомога швидше хотілося закінчити нашу розмову. Він так і сяк намагався змінити тему. Бо ж, згадуючи пережите, ніби зливався в єдиному ритмі бою з побратимами на позиціях, з рідними вдома і з полеглими на небесах.

Ольга ЯКИМЕНКО
для «Урядового кур’єра»