Літературно-меморіальний музей-заповідник Михайла Коцюбинського зустрічає розмаїттям квітів. Здається, більше ніде в Чернігові не знайти такої веселкової осені. Можна тільки уявити, як скучив за цією красою правнук письменника — директор музею-заповідника Ігор Коцюбинський, котрий нині боронить цілісність і незалежність України в зоні АТО.

Такі вони — Коцюбинські. М’які, ліричні, але зібрані, дисципліновані, з активною громадянською позицією. Недаремно символом їхнього роду є улюблена Михайлом Михайловичем дивовижна агава — сильна і прекрасна. Стійкість у переконаннях — риса, котра передається з покоління в покоління. Навіть таке просте уподобання, як любов до сонця, письменнику доводилося відстоювати:

— У нього було хворе серце, тому лікарі забороняли тривале перебування просто неба, — розповідає науковий співробітник музею Ольга Єрмоленко. — Однак Коцюбинський говорив, що покинути цей світ рано чи пізно доведеться кожному. Тож треба насолоджуватися теплим промінням доки є змога: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло» («Intermezzo»).

Михайло Михайлович проводив багато часу у своєму саду, сидів або лежав на спеціально облаштованому дружиною, Вірою Устимівною, диванчику з трави. Цей оригінальний витвір і нині зеленіє в оточенні квітів, припрошує вмоститися на краєчку і послухати тишу.

Науковий співробітник Ольга Єрмоленко розповідає, що трав’яний диванчик — улюблене місце відпочинку Михайла Коцюбинського. Фото автора

У цей момент думаєш про те, що гудіння бджіл уява письменника могла перетворити на якусь дивовижну метафору, порівняти зі звучанням музичного інструмента чи з таємничою метаморфозою повітря. Біла троянда перед ∂анком веранди — така ж, як і в спогадах Ірини Михайлівни Коцюбинської. Розкішний кущ калини зоріє гарячими краплинами ягід, яблуні хитають поважними головами... «Європеєць з голови до п’ят» Михайло Коцюбинський саме тут черпав своє натхнення, наближаючи українське начало своїх творів до західноєвропейської форми. Адже його модерністичні прийоми додали «селянській», як вважали не зовсім компетентні сучасники, українській мові неповторного ∂речного, шляхетного і вишуканого звучання.

Михайло Михайлович досягнув вершин у манері малювати словами. Дещо химерний, але такий зображувально ефектний дух імпресіонізму зробив твори письменника унікальними: «Говори, говори. Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі».

— Навіть такий твір, як «Дорогою ціною», пов’язаний з історичною тематикою, де розповідається про боротьбу двох станів — панського і мужичого, має неповторні за красою картини, — захоплено аргументує Ольга Єрмоленко. — Приміром, коли Остап із Соломією, втікаючи від кріпацтва, опинилися за Дунаєм у плавнях і слухають як грає скрипаль. Читаєш і наче перед очима все те малюється. Бачиш як він стоїть, як смичком водить, як у нього змінюється вираз обличчя…

Мова у Майстра була не просто барвиста, а з неповторними відтінками, цікава і колоритна. Це при тому, що Михайло Михайлович народився в родині російського чиновника, де розмовляли російською. А щоб достовірно зобразити «Тіні забутих предків», письменник навіть гуцульську говірку вивчив.

…У музеї-заповіднику журяться, що поважна дата з дня народження Михайла Коцюбинського відбудеться без його правнука. Сумують, але пишаються: справжні чоловіки нині там, де в них найбільша потреба. Одна з тривожних новин: під час обстрілу згорів бронежилет Ігоря Юлійовича, останній представник роду Коцюбинських лишився без захисту від ворожих куль. «Весь час міркуємо як зарадити цій біді, — каже співрозмовниця. — Сподіваємось, що доля буде прихильною до нашого керівника».

Здається, на це сподівається і сам Михайло Михайлович, замислившись у тіні старих дерев.