Ледь не щодня їх доводиться бачити з горішнього поверху моєї житлової багатоповерхівки. Порпаються у сміттєвих баках, що встановлені за кілька десятків метрів від будинку: то виловлять палицею якусь одежину, то щось із старого взуття. 

Побоювання, що Надія Савченко не зможе брати участь у судовому засіданні шостого дня сухого голодування,  не справдилося. Учора її  під посиленим конвоєм привезли до зали суду в провінційному Донецьку Ростовської області.  І хоч українка  помітно схудла,  голос її лунав рішуче. Надія заявила: припинить голодування, лише коли суд скаже, що вирок буде виголошено протягом тижня. Вона вкотре підтвердила,  що не подаватиме апеляцію, й наголосила: політичні наслідки для Росії в разі її засудження неодмінно будуть смертельними для імперії.

«Майдан у Росії буде, Путін не зможе тримати свою владу на крові людей. Усе, що я можу зробити, — це показати своїм прикладом, що Росію з її «государственностью» і тоталітарним режимом можна скрутити в баранячий ріг, якщо не боятися і бути незламною». 

Київ давно втратив лідерські позиції одного з найзеленіших міст планети. І сучасникам важко осягнути значення колишнього компліменту від іноземців: мовляв, у вас не парки в місті, а місто у велетенському парку. Нині здоровий глузд витісняється варварством під личиною забудови мегаполіса.

У столиці десятки проблемних будівництв, які нерідко переростають у війни між забудовниками і місцевими жителями, що не бажають поступатися простором. Адже безпардонні ділки часто намагаються втиснути свої бетонні об’єкти на місці дитячих і спортивних майданчиків і зелених зон. А те, що міська влада, як правило, заплющує очі на порушення чи й потурає безсовісним забудовникам, лише засвідчує її зацікавленість у гешефтах. Халіфи на годину не думають про майбутнє міста і дітей, вони хочуть наїдатися тут і зараз. 

Жінка в армії — тема, яка ще тривалий час буде актуальною для обговорень, зауважень, порад. Для українського суспільства вона відносно нова. Якщо є критики і прихильники, отже, питання справді важливе. Сперечаються з цього приводу жінки й чоловіки. Міркування одних і других часом різняться, часом мають спільний знаменник. Присутність жінки в армії нині — факт беззаперечний. «УК» поцікавився думками експертів різних сфер, чому жінки прагнуть в армію, якими там мають бути умови для них. Також ми надали слово представницям прекрасної статі, щоб почути і їхню думку про побут, війну, цивільне життя. 

З Анастасією Пивоваровою, майором медслужби, ординатором медичного відділення клініки амбулаторної допомоги Головного військового клінічного госпіталю, зустрілися на її робочому місці. Вона працює лікарем-терапевтом у новоствореному паліативному відділенні. Минулої осені його створили, як кажуть, на вимогу обставин. Із зони АТО прибували поранені різних форм тяжкості. Зокрема й такі, про критичність стану яких ліпше й не знати. Діагноз звучить як вегетативний синдром. Лікарі кажуть, що з нього часом людина може викарабкатися протягом року завдяки правильному медичному догляду. 

Перспективною професією для кожної людини фахівці називають ту, яка дає не тільки заробіток, а й радість від самої діяльності, змогу почуватися впевненіше. «Урядовий кур’єр» поспілкувався з жінками, які досягли успіхів, розкрили свій творчий потенціал, присвятивши себе улюбленій справі, опанувавши цікавих фах. 

Коли дивишся на Олю просто так, намагаючись не згадувати тієї трагічної події, яка поділила її життя на «до» і «після», бачиш гарну заклопотану щоденними справами дівчину з вогниками в очах і жадобою до життя. Усе їй треба, до всього діло. І всюди треба встигнути. Бо як же там без неї? 

Марія Олексіївна Ковач не любить, коли її запитують про вік, бо не хотіла б обмежувати себе в діловому спілкуванні. Хто з бізнесменів прагне мати справу з пенсіонеркою? Тож вважає за краще обійтися жартівливою фразою: «18+50». А вигляд має на всі сто: і діловитий, і модний, і привабливий. 

Відправною точкою життя Надії Кульчицької стало село Великі Чорнокінці, що на Тернопіллі. Тут зростала в сім’ї педагогів, але не пішла стежкою батьків, а вступила до кооперативного технікуму. Так сталося, що одразу після його закінчення стала на рушник з військовослужбовцем Петром Кульчицьким. 

У Харківському музеї жіночої й гендерної історії під час екскурсій не лише читають лекції, проводять дискусії, а й моделюють життєві ситуації. Скажімо, тих, хто вперше завітав до музею, дивує жіноче взуття 40—45 розмірів. У цих туфлях на «шпильці» чи високих підборах чоловікам пропонують провести всю двогодинну екскурсію, після чого в них змінюється світобачення. Для багатьох стає одкровенням, що даруючи хлопчикам іграшкові машинки, зброю, розповідаючи казки про богатирів, а дівчаткам — ляльки, візки тощо, в перших ми закладаємо стереотип вільного від сімейних уз героя-поборника, а в дівчаток формуємо кухонний світогляд.