Ідучи днями центральною вулицею Сум, звернув увагу на яскраву вивіску-оголошення: одна з поважних агенцій міста запрошувала представниць прекрасної статі на святковий захід з назвою «Жіночий шабаш». Якщо прикметник не викликав жодних запитань чи застережень, то іменник не те що насторожив, а навіть ошелешив. Бо хоч би хто що казав, а  слово «шабаш» доволі несподіване у поєднанні з жіночністю. Тим паче, що вживається з двома варіантами наголосів, що абсолютно змінюють його значення.

Як стверджує тлумачний словник української мови, «шабаш» — це насамперед суботнє свято, відпочинок, передбачений юдаїзмом. Навряд чи саме цей сенс вкладали організатори в назву заходу, оскільки в Сумах живуть не тільки юдеї, а й православні, католики, представники інших віросповідань. До того ж зустріч планували не на суботу.

Інше значення «шабашу»: за середньовічним повір’ям, — нічне збіговисько відьом, чортів, чаклунів тощо, яке супроводжується диким розгулом. Чи пасує святу така інтерпретація і чи здогадувалися про це його гості? Риторичне запитання.

Якщо ж наголос на другому складі, то йдеться насамперед про закінчення, кінець чого-небудь або ж заклик до цього. Теж, як кажуть, не туди. То що саме мали на увазі організатори «жіночого шабашу»? І чи не можна було обійтися більш нейтральним словом на кшталт «зустріч», «діалог», зрештою банальним «посиденьки», іноземним «вікендом» або чимось схожим на них, щоб не затемнювати саму подію — однозначно світлу, цікаву й потрібну жінкам?

Утім, віднедавна вельми помітно почастішало вживання слів з відтінками агресії, войовничості, невмотивованого завзяття, потаємної люті. І це в ситуаціях, коли йдеться про щось піднесено високе, натхненне, пов’язане з літературою, мистецтвом — музикою, живописом, загалом творчістю.

Пригадується недавній проект одного із загальнонаціональних телеканалів, який запропонував «Битву хорів». На цю «битву» звернув увагу наш видатний український співак, незаперечний мистецький авторитет Анатолій Мокренко. Під час однієї з наших зустрічей він і дивувався, і обурювався: чому хори повинні «битися», коли колективний спів передбачає насамперед злагодженість, відчуття індивідуального звучання у гурті, так звану унісонність музики і слова кожного хориста?

А «люті танці», «творчий ринг», «музичний двобій»? Перелік можна продовжувати, адже організатори дешевих шоу, схоже, забувають про значення і призначення кожного слова, яке з історичних глибин несе первісну сутність. І використовувати його у темних і озлоблених контекстах — великий духовний гріх. Бо «Спочатку було Слово…»

Дехто може хмикнути: мовляв, теж знайшли проблему. Ну назвали то й назвали — яка різниця? У тім і річ, що різниця є. До того ж величезна. Науковці давно довели, що у кожному звукописі слова — власна семантика, визначений значеннєвий регістр, що підкоряється під час озвучення. У мовленні людина «цілує» мову, бо без губ не обійтися. І якщо вкладати в це негативну енергетику, відлуння неодмінно детонуватиме стократ помноженою ядучою отрутою, руйнуючи навколишню духовну ауру.

Згадаймо Лесю Українку: «Я пані ще не сказаному слову, а сказаному слову я слуга». Мудро, влучно, справедливо. А Тарас Шевченко, Панас Мирний, інші світочі національного та світового духу — яке в них трепетне і шанобливе ставлення до мови, до слів. І не тому, що вони для письменників — основа й інструмент творення. Бо саме їм, як нікому іншому, притаманний глибинно-чуттєвий зв’язок між енергетикою слова та його носіями. І як тут не згадати Бориса Олійника з його небесними рядками: «Ти — весь у слові, як у сповиткові, /З колиски до калини при горбі.../ І вже коли ти похитнувсь у слові, /Вважай, що похитнувся у собі».

Тому не дозволяймо, щоб усілякі «шабаші» могли похитнути нас,  насамперед у собі.