З  1 березня набрав сили законодавчий механізм, що передбачає ліцензування імпортерів лікарських засобів. З огляду на те, що ця тема набула широкого розголосу в інформаційному просторі та певним чином сколихнула суспільство, Прем’єр-міністр Микола Азаров у своєму виступі окреслив поточну ситуацію та перспективи розвитку ринку лікарських засобів.   

«Ви пам’ятаєте, як багато було спекуляцій і відвертої дезінформації щодо того, ніби ліцензування призведе до дефіциту ліків, до ажіотажного попиту? І що ж? Як бачимо, черг в аптеках немає. Дефіциту ліків немає. Постачання лікарських засобів відбувається в нормальному режимі. Отже, і далі звичний для людей асортимент буде наявний в аптеках», — запевнив глава уряду. За його словами, вже понад 130 імпортерів ліків отримали ліцензію за спрощеною системою.  

Кабінет Міністрів України затвердив графік особистого прийому громадян членами уряду. 

З початком весни в Україні запрацював закон про ліцензування імпорту лікарських засобів, ухвалений парламентом торік у липні. Відтепер усі імпортери ліків іноземного виробництва зобов’язані отримувати ліцензію на свій вид діяльності.

Найголовніший аспект нововведення, який буквально збурив суспільство: чи не спричинить це зникнення окремих видів закордонних препаратів з полиць наших аптек? З іншого боку, чи не здорожчають вони настільки, що стануть зовсім недоступними українцям? На ці й інші запитання наших читачів відповідає голова Держлікслужби України Олексій СОЛОВЙОВ. 

Публіцистичний проект «Героїні нашого часу», який «Урядовий кур’єр» здійснив у співпраці з Департаментом інформації та комунікацій із громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів, присвячений Міжнародному жіночому дню, і має на меті через конкретні долі 15 наших сучасниць певною мірою відтворити роль і місце прекрасної половини нашого народу в сьогоденні українського суспільства.
Кандидатури жінок різних професій подавали органи виконавчої влади, громадські ради при центральних державних відомствах, громадські організації, професійні спілки , спортивні асоціації та інші корпоративні інституції.

Найкоштовніша прикраса — то олімпійське «золото», а мрії рано чи пізно здійснюються, якщо мріяти правильно. Правильно вірити, докладати зусиль, ставити мету і досягати. Про все це вона думала, стоячи на найвищій сходинці лондонського п’єдесталу під звуки українського гімну.
Фехтувальниця Яна Шемякіна здобула перше «золото» для України на минулих Олімпійських іграх у Лондоні. Того дня вона здійснила не лише свою мрію, а й виправдала сподівання нас усіх. 

Коли добре знаний на Прикарпатті хірург Ярема Васильович Кобринський робив нескладні операції, з-поміжйого помічників інколи була й дівчинка у завеликому, як на її зріст, білому халаті — його улюблена донька Наталочка. І ніякі вмовляння не змушували її піти в цей час у кіно чи погратися в парку зі своїми однолітками. А тим, хто настійливо допитувався, чи буде вона в майбутньому лікарем, ще з дошкільного віку серйозно відповідала: «Не лікарем, а хірургом!»

Після закінчення Київського національного університету імені Тараса Шевченка Наталія Штефуца повернулася з дипломом до рідного Ужгорода. З того часу розпочався її творчий шлях. Вибір професії пояснює багатогранністю журналістської праці, змогою часто подорожувати, зустрічатися з новими цікавими людьми і захоплено розповідати про них широкому загалу.
Спершу працювала на обласному телебаченні в інформаційних, інформаційно-аналітичних програмах, була ведучою новин. Разом з колегами започатковувала молодіжну та спортивну програми, експериментувала з різними проектами. Приміром, той, що називався «Просто неба», ознайомлював телеглядачів з життям сільських громад Закарпатського краю. 

Кажуть, що не людина обирає долю — доля сама знаходить свою обраницю. Життєвий шлях подолянки Лідії Новак розпочинався з освітньої ниви: десять років після здобуття першої вищої освіти вчителя української мови та літератури вона працювала на Хмельниччині. Потім здобула ще фах практичного психолога, а після переїзду до столиці перейшла в соціальну сферу.
П’ять років тому вона очолила унікальний центр «Місто щасливих дітей» — благодійну організацію, у якій на довготривалій основі проходять соціально-психологічну реабілітацію діти, котрі залишилися без піклування дорослих. Так-от, їхні зранені душі й лікують фахівці під орудою цієї жінки з добрим і щедрим серцем.

Як жінки спростовують оману тих, хто вважає їх слабкою статтю.

Що колись шитиме одяг для найвищого духовенства католицького світу і навіть самого Папи Римського, розповідає мені по телефону  пані Галина Барщовська з міста Городок Львівської області, й уві сні наснитись не могло! Звісно, у дитинстві, як і більшість дівчаток, любила шити одяг для ляльок. Придумувала для них розкішні вбрання, вигадувала вишукані зачіски. Й оте дитяче захоплення  допомогло з вибором професії, до того ж старша сестра Ірина навчалася у Львівському технікумі легкої промисловості. Тож після школи не довго роздумувала — і собі подала документи до цього навчального закладу. Відтак влаштувалась на роботу у філіалі швейної фабрики «Весна», одночасно навчалась у Тернопільському педінституті. Погодилась перейти на роботу в школу викладати швейну справу, бо і робота цікава, і часу для доньок матиме більше.