Для багатьох дніпропетровців останнім часом стала звичною така картина: на вході до супермаркету стоять жіночки з магазинними візочками та надписами «Підтримаємо українську армію!» Вони збирають від небайдужих покупців товари для бійців. А щоб ця допомога не була стихійною, жінки роздають листівки з переліком того, що конче потрібно в зоні АТО. «Насамперед бійці просять привезти їм цигарок. Також потрібні чай-кава, рибні та м’ясні консерви, шоколад, який додає сили, багато трусів, шкарпеток, бо прати на війні ніде, засоби гігієни — зубні щітки, пасти, креми для гоління», — пояснюють Тетяна й Олена з Волонтерського жіночого батальйону Дніпропетровська. 

У Сумах — черговий скандал. Цього разу комунальний. В епіцентрі подій опинилася сім’я Валерія та Олени Харченків. 
Тих самих, чий син Олексій у березні нинішнього року як курсант Нахімовського училища в Севастополі разом із друзями відмовився ставати під російський окупаційний прапор. Натомість хлопці виконали гімн України і залишилися вірними присязі. Нині юнак зі своїми однодумцями навчається в Одеській національній морській академії. Як говорить більшість сумчан, якби не ця остання обставина, то Харченки могли б опинитися за порогом свого помешкання. Причому  на  міфічних і вигаданих підставах, які не мають нічого спільного з чинним законодавством.

У Полтаві на базі 215-ї авіаційної комендатури Повітряних сил Збройних сил України відбувся десятиденний військово-спортивний збір підрозділів «Клубу юних десантників». Участь у зборі взяли близько сотні юних десантників із Полтавщини та інших регіонів України. 

10 років тому, 10 серпня 2004 року, відійшов у вічність Веніамін Сікора. Він не дожив ні до Помаранчевої революції, ні до Революції гідності, але зробив усе, що міг, задля того, щоб вони відбулися. Щоб ствердилася Україна як держава.  

Одне з нагальних нині питань для влади — забезпечити тимчасово переміщених осіб  ліками та медичним наглядом. Про перебіг  такої  роботи «УК» розпитує в заступника директора департаменту медичної допомоги  МОЗ Альони ТЕРЕЩЕНКО. 

Тележурнал такий був для радянських піонерів — «Хочу все знати». Піонерські роки минули, а звичка хотіти знати — залишилася, та ще й професією розвинулася.
Отож коли друзі повідомили, що на посади звільнених за бардак та дерибан директорів низки національних природних парків оголошено конкурс, цікавість забила фонтаном: а хто ж подався на ці відповідальні (деякі їх інакше цінують і називають хлібними) місця? Хто вибирає достойників? За якими критеріями? Ну і — головне, постмайданне: наскільки народ може бути «в курсі дєла», себто — як забезпечується публічність? Особливо мене «збадьорило» те, що серед пошукачів — двоє добре відомих і мені, і всій профільній громадськості суперзірок природоохорони.

Відповідно до статті 26 Закону України “Про державну службу” присвоїти п’ятий ранг державного службовця Устаєву Наріману Февзійовичу – заступнику директора Департаменту з питань Автономної Республіки Крим та м. Севастополя Секретаріату Кабінету Міністрів України.

Прем’єр-міністр України     А. ЯЦЕНЮК

Упродовж одного дня Миколаїв облетіла довгоочікувана звістка. Десантники, які чотири тижні перебували в облозі з обох боків, нарешті повертаються в розташування своєї частини. Новиною почали ділитися в соціальних мережах, через знайомих та родичів дізнавалися детальну інформацію. Тож, навіть без офіційного оголошення, миколаївці організувалися, щоб достойно зустріти героїв. 

Засилати «зелених чоловічків», які захоплюють територію сусідньої держави, озброювати терористів найсучаснішою зброєю, збивати пасажирські літаки і обстрілювати житлові квартали потужною артилерією, викрадати хворих дітей і без медичного супроводу вивозити за межі країни — це далеко не вся обойма підступних заходів, яку російські агресори спроможні використати в неоголошеній війні з Україною. Приміром, у п’ятницю ввечері вся країна здригнулася від новини, оприлюдненої в ефірі Першого Національного телеканалу заступником голови Адміністрації Президента України Валерієм Чалим: щойно було зупинено пряму агресію Росії проти нашої країни. 

Нещодавно на центральній площі Полтави проводжали в зону АТО добровольців новоствореного батальйону «Мирний». Провести їх у небезпечну дорогу прийшли сотні містян, здебільшого жінок. Хтось палко за них молився, якась бабуся роздавала захисникам маленькі ікони, але тих, хто плакав, було небагато. Бо всі вже розуміють: сльозами горю не поможеш, треба рішуче діяти. Як сказав доброволець Василь Дубинець, війну треба закінчити в тому регіоні, в якому вона почалася, щоб не поширилася далі. «Нам треба піти і захищати, а не сидіти вдома. Тому ми зібралися — знайомі, друзі — і прийшли сюди», — додає його побратим Володимир Олешкевич.