Багато хто переконаний, що за останні три постреволюційні буремні роки українці значно стрімкіше й ефективніше почали позбуватися соціальної амнезії, ніж це їм вдавалося впродовж понад двох десятиліть Незалежності. І справді, частина наших громадян нарешті усвідомила себе окремішнім і самодостатнім народом, зацікавилася своїм минулим, у деяких людей з’явилася тяга до автентичного, національного. 

Напівправда завжди була і залишається набагато небезпечнішою від очевидної неправди. Оскільки вона дає широке поле для маніпуляцій, домислів та висновків, які не мають нічого спільного з реальністю. Тому її найчастіше використовують політики, неперебірливі журналісти, продукуючи на замовлення фейкові сенсації, які інколи поширюють навіть солідні видання. Не замислюючись при цьому, що їхня всеїдність досить часто рикошетить негативом як по економічних інтересах, так і по міжнародному іміджу держави. Підтвердженням цього може стати історія, про яку йтиметься далі. 

Кожен, хто бував в Ужгороді, добре знає, що саме тут розташовано  перехід кордону до Словаччини, європейської держави з 5-мільйонним населенням. Не дивно, що й в українській Закарпатській області живе їхня численна етнічна група. До речі, як і в інших сусідніх європейських державах — у Сербії, Хорватії, Румунії, Угорщині. До більшості з цих країн словаки прийшли на запрошення їхніх урядів як переселенці, займаючи там вільні землі.  У міжвоєнний період кількість словаків на Закарпатті, яке тоді входило до складу Чехословаччини, сягала 38 тисяч. Проте одразу після Другої світової їм довелося пережити складні часи: згідно з підписаною радянсько-чехословацькою угодою і закриттям кордонів переважна частина жителів краю цієї національності змушена була переїхати на рідномовну батьківщину — Словаччину. Натомість із країни-сусідки до України переїхали тисячі русинів-українців. 

Найближчі десять років будуть визначальними і для Європейського Союзу, і для України, переконаний Президент Петро Порошенко.  У промові  «Майбутнє Європи» на конгресі Європейської народної партії він наголосив:  «Супротивники Європи не заспокояться. Антиєвропейські сили все ще на ногах. Росія робитиме  все можливе, щоб зіштовхнути ЄС зі скелі. Кремль ніколи не відкидав спроб побудувати альтернативну Європу. Щоб це відбулося, вони поширюватимуть невпевненість і недовіру в наших суспільствах», — підкреслив Петро Порошенко, додавши, що Росія сповідує головний принцип: розподіляй і володарюй. 

З їхніх вуст наша країна дізнається про світ, а світова спільнота — про Україну. Саме тому праця журналіста-міжнародника важлива й відповідальна. Медійникам нині доводиться працювати в умовах гібридної війни, яку сусідня країна-агресор невпинно нав’язує всьому світові. Тож з огляду на сучасні виклики майстри слова потребують відповідної професійної підготовки, практичних навичок. Актуальні проблеми галузі порушили представники Міністерства закордонних справ, Міністерства інформаційної політики, відомі дипломати й медійники, викладачі українських та іноземних університетів під час круглого столу «Міжнародна журналістика в Україні: пошук освітньої моделі». 

Серед численних розмов про стабілізацію й позитивні зрушення в економіці, з одного боку, та про негативні наслідки торгової блокади на Донбасі й призупинення дії антидемпінгових мит щодо імпорту російських добрив — з другого, в суспільстві, на мій погляд, залишилася непоміченою найважливіша ініціатива уряду України. Ідеться про ініціативу Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана, що дає старт реформуванню однієї з ключових галузей вітчизняної промисловості — сільгоспмашинобудування: надання з державного бюджету коштів обсягом 550 мільйонів гривень на компенсацію 20% вартості техніки та обладнання для АПК. На відміну від попередніх спроб, нинішній підхід полягає в тому, що не виробники (як практикують у багатьох країнах), а покупці отримають компенсацію за умови, що продавець і його техніка відповідатимуть певним критеріям. 

Захисникам, які стояли на передових рубежах АТО, батькам, чиї сини і дочки віддали життя за незалежність України, дуже потрібні соціальний захист і моральна підтримка. У Вінниці міська громада разом з державою їм підставили плече, почали дбати про учасників АТО із самого початку воєнного конфлікту на сході України. Міська рада затвердила заходи до комплексної програми «Основні напрямки соціальної політики міста на 2015—2020 роки». У неї вносимо зміни з огляду на потреби. Програмою передбачено, що учасникам бойових дій — військовослужбовцям і добровольцям, які зазнали травм, каліцтва, контузії та поранення, надають матеріальну грошову допомогу обсягом 25 тисяч гривень, а сім’ям загиблих — 100 тисяч гривень. 

Нинішня весна не забарилася. Березень активно пішов у наступ на залишки лютневого снігу, вмив землю дощами і заходився чепурити її зеленим вбранням.  6 березня у столичному лісопарку Пуща-Водиця побачив біля прогрітих сонцем стежин кілька ожилих мурашників. Ще через тиждень помітив перших метеликів — краєочків (їх ще називають бурячками). Уже прилетіли шпаки. Звернув увагу і на таку неприємну картину: початок заготівлі березового соку. Болісно дивитися, як люди жорстоко підрубують, свердлять, довбають цвяхами білокорих красунь. «Вам не здається, що так точите з живого дерева кров?» — запитую одного із заготівельників.  У відповідь: «Ні. Я десь читав, що березі така процедура навіть на користь». 

Коли днями на дверях під’їзду мого будинку з’явилось оголошення, в якому йшлося про те, що через заборгованість мешканців за тепло з 1 квітня відключать опалення, чимало людей сприйняли цю інформацію не як покарання, а навпаки. «Може, на пляшку боржникам скинемось?» — пожартував один із сусідів. Бо хоч на тепло в будинку протягом холодного періоду нарікати не доводилось і комунальники регулювали температуру теплоносія відповідно до погоди, рахували за будинковим лічильником, а все одно цифри у платіжках кусалися: в будинку живуть люди зі скромними доходами. Тож не проти були, коли потепліло на вулиці, светри в квартирах одягти, щоб хоч трохи менше платити за комунальні послуги. 

Народження моєї молодшої дитини 9 років тому обійшлося нашій родині у 800 доларів. Ці гроші ми, як і всі, хто народжує в комунальних пологових будинках, заплатили просто за те, що лікар прийняв пологи. При цьому про особливий сервіс не йшлося — ні про нормальну їжу, ні про післяпологовий догляд. На щастя, «мій» лікар сам подбав про все.