На Сумщині він останній Герой, який ще топче мирний ряст. І хоч уже розміняв 95 років, тримається доволі бадьоро і впевнено. Принаймні щороку на 9 Травня іде до меморіалу Вічної Слави, аби вшанувати тих, хто виборов мирне життя.

— Ви пройшли жорстоке і страшне військове пекло. А чи страшно було під бомбами і снарядами? Бо дехто стверджує, що нічого не боявся…

— Не вірте їм. Ті, хто кажуть, що на фронті не боялися смерті, лукавлять. Я боявся. Але тільки перед боєм, бо потім страх кудись зникав. Може, когось рятували фронтові сто грамів, та це не про мене. Перед боєм я не випив жодної чарки.

Перше враження від Перемоги — як тут красиво. Все потопає в зелені й квітучих деревах. Око фіксує також порядок у всьому: заасфальтовані дороги, добротні кам’яні будинки. Відчувається, що живуть тут люди, для яких їхнє село — не тимчасове місце проживання, а рідна, улюблена земля. Школа, дитячий садок, ринок, меблева фабрика, амбулаторія сімейної медицини зі швидкою допомогою і власною лабораторією, будинок для людей похилого віку, бібліотека, кілька магазинів, кафе. На найпомітнішому місці — церква. А трохи далі, на зеленій галявині, — обеліск з іменами загиблих під час війни ядлівців. Адже саме так — Ядлівка — село називалося з 1400 року. Перемогою його нарекли 1945-го.  

Цю легендарну жінку знають тисячі сумчан. Кавалер орденів Вітчизняної війни та Слави, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За відвагу». Почесний радист СРСР.

Коли розпочалася війна, Каті не було й дев’ятнадцяти. Щойно закінчила перший курс Київського авіаінституту, як замість канікул довелося записатися до народного ополчення. А на початку серпня потрапила до складу 3-го спеціального прикордонного полку, де стала розвідницею.

9 травня всі миколаївці, незалежно від віку та політичних переконань, збираються біля меморіалу героям-ольшанцям. Історію подвигу 68 десантників, які стали Героями Радянського Союзу, знають, вивчають, поважають. Адже це єдиний випадок в історії світових війн, коли 68 чоловік (67 десантників та провідник) дістали найвищу нагороду країни. Вони першими в березні 1944-го прорвалися до Миколаєва й провели десантну операцію для забезпечення успішного просування частин, що наступають із фронту.  

Історик, ветеран військово-морського флоту, капітан І рангу Володимир Шило у дитинстві, дивлячись на любовно вбраний у вишитий рушник старенький портрет Шевченка, називав його «дідом Тарасом». І це не дивно, адже поет сприймався як член сім’ї вже кілька поколінь, а читаний-перечитаний томик «Кобзаря», як і в інших українських родинах, був найбільш шанованою книгою. Проте згодом сталася взагалі неймовірна, майже містична історія. 

Меморіали, пам’ятники, братські могили воїнам Радянської армії, що виборювали Перемогу, встановлено не лише на нашій землі. Чимало їх за рубежем, у країнах, де під час Другої світової війни точилися бойові дії. У багатьох солдатів життя обірвалося в останні дні тієї страшної війни. За даними, що ми знайшли в Інтернеті, нині за кордоном, у 49 країнах, налічується понад 10 тисяч військових кладовищ та могил, у яких за крок до Перемоги знайшли спочинок майже 3 мільйони радянських військових.

Один із таких меморіалів розташований у Нідерландах, на кладовищі Рустхоф. Там покоїться 865 радянських солдатів — представників майже всіх народів та національностей колишнього СРСР. Більшість із похованих тут були в’язнями концтабору Амерсфорт, створеного 1941 року, що його самі фашисти називали пеклом, адже умови перебування в ньому були нелюдськими.

Кількість солдатів, які загинули під час Другої світової, порахована тільки приблизно. На День Перемоги традицією стали парад ветеранів та запрошення до школярів, щоб розповіли про те, як воювали.

Про дітей війни говорять не часто. Їхні спогади вперше цього року в Луганську збирали волонтери фонду «Світло серця» й школярі в рамках проекту «Одне дитинство — різні долі». Ще ніхто і ніколи не намагався порахувати, у скількох хлопчиків і дівчаток війна забрала найдорожче  — батьків і рідних, розкидала по світу й обпекла серця так, що тільки своїм онукам вони дозволили носити імена загиблих матерів.

Ілля Долженко, п’ятикласник СЗШ № 48 Луганська, збираючи матеріали до акції, розпитував і свого дідуся Ростислава Йосиповича Муравця про його дитинство, обпалене війною. Хлопчина так емоційно перейнявся, що почав писати вірші. Ось така історія. 

Як ніколи актуальні ікони святих воїнів, написані подружжям київських художників Софією Атлантовою та Олександром Клименком. Вони експонуватимуться в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва до 25 травня. А на відкритті цієї виставки, присвяченої всім українським воїнам — захисникам Вітчизни, доктор мистецтвознавства Михайло Cелівачов згадав, як колись «заплакав, заридав, умив сльозами свого ворога-неприятеля» уродженець Македонії королевич Марко, убивши його. «Бо це був лицар значно сильніший і достойніший, ніж він сам». І наголосив: «Лицарство і воїнство завжди було пов’язане з благородством, зі своєрідною військовою чесністю. Ці якості втрачені в ХХ столітті».  

Верховна Рада вчора працювала у закритому режимі, заслухавши звіт керівників силових структур про дії на сході України. Певним сюрпризом стало видалення із сесійної зали членів фракції комуністів «за сепаратистський виступ».
Одним із основних питань порядку денного мало стати голосування щодо проекту Закону про проведення всеукраїнського консультативного опитування 25 травня 2014 року й відповідної постанови парламенту. Однак народні депутати не наважилися ухвалити згаданий пакет, мотивуючи це тим, що будь-який референдум потрібно проводити, коли є впевненість у проведенні волевиявлення людей не під дулами автоматів. Про це повідомив народний депутат, т. в. о. заступника глави Адміністрації Президента Андрій Сенченко. Хоча, на його думку, Верховна Рада виступає за проведення такого референдуму, але відповідне рішення може бути ухвалене лише після стабілізації ситуації в регіонах та припинення бойових дій.

Виконуючий обов’язки Президента України
Призначив
Звільнив