Так вітчизняна кіногалузь не розкошувала вже давно: цього року коштів на її розвиток держава виділила вп’ятеро більше, ніж торік,  — 111 млн грн. На наступний рік планується виділити загалом 176 млн грн (з них 160 млн — на створення й поширення національного фільму), повідомила на підсумковій прес-конференції голова Державного агентства з питань кіно Катерина Копилова.

Це можна називати безстроковою благодійною акцією, назва якої винесена в заголовок. Але більш влучно, як на мене, — Божою справою.
Саме таку справу торік у липні започаткував голова Рівненської облдержадміністрації Василь Берташ, передавши маленьким пацієнтам онкогематологічного відділення обласної дитячої лікарні свою місячну заробітну плату. А ще закликав кожного жителя області в міру власних можливостей допомогти дітям та їхнім батькам. 

акий новорічний подарунок  франківці підготували для своїх юних глядачів, взявши за основу сценарій Євгена Шварца. Цілком виправданий жанр вистави — мюзикл: спокійні, мрійливі й веселі пісні (автори музики — Юрій Кондратюк і Вікторія Васалатій), легкокрилі й жваві танці надали дійству сучасності й динамічності.

Ось тільки його пролог із Дідом Морозом і Снігуронькою видавався якоюсь мірою непевним. 

Цьогоріч вітчизняні телеканали знову репрезентують традиційний спектр новорічних розваг, зцентрувавшись на шоу та гуморі, — перевірений спосіб влучити в ціль і знайти свого глядача. Поціновувачі звичного святкування Нового року перед телевізором знову переглядатимуть старі фільми, гумористичні програми й концерти. Прикметно, що телеканали «Інтер» та «1+1», на відміну від минулих років, не відзняли нових мюзиклів. Натомість перший із них запропонує до розгляду старі: «Здрастуй, свахо, Новий рік!», «Однокласники. Новорічна зустріч», «Як козаки…».

Щойно чую ім’я Ніни Матвієнко, як у пам’яті враз зринає мелодійне «Ой, летіли дикі гуси — ой, летіли дикі гуси через ліс…» — і настрій стає таким же мелодійно-мінорним. І хоч ця пісня давно стала візитівкою співачки, у її репертуарі — десятки не менш відомих і популярних не тільки в Україні, а й за кордоном творів. Причому хоч дуже часто вони мають конкретних авторів, ці пісні давно стали народними — бо люди їх визнали серцем і душею, а не завдяки різноманітним хитрощам сучасного шоу-бізнесу.

Тим часом ідея її постановки виникла спонтанно: фрагмент з оперети В. Ільїна та В. Лукашова, презентований під час гала-концерту на честь закриття сезону в червні, так сподобався глядачам, що це спонукало колектив до створення повноцінної вистави. Щоправда, робота над нею велася таємно, щоб зберегти інтригу до останнього.
За словами Богдана Струтинського, існував певний ризик порівняння вистави з однойменним фільмом, який уже давно здобув  симпатії глядачів, тож довелося «йти іншим шляхом». 

Про загадкове урочище Четатя (що в перекладі з румунської — городище, фортеця) в самих Корчівцях, та й в усьому Глибоцькому районі, споконвіку ходили дивні, навіть моторошні чутки. Мовляв, хто потрапляв у той глухий праліс, втрачав орієнтири у просторі і часі. Ночами там блукає білий вершник, зрозуміло, на білому коні, а вдень лунають якісь голоси, що охороняють нечувані скарби.  

Назву, яку взяв собі фестиваль, майже 100 років тому придумав славетний український режисер-реформатор Лесь Курбас. Так він найменував перший професійний стаціонарний театр у Тернополі, який зорганізував 1915 року.
 «Вечори…» повернулися в місто над річкою Серет у шістдесяті роки минулого століття вже як назва фестивалю. А долучився до цієї доброї справи знаменитий співак Іван Козловський. Голова Національної спілки театральних діячів України Лесь Танюк розповідає, що особисто попросив Івана Семеновича посприяти, аби театральний фестиваль, який тоді ініціювали  тернополяни, мав курбасівську назву.

Кілька місяців тому країну сколихнула трагічна історія 25-річної Ксенії Михайлюти, яка під час мамопластики (простіше кажучи, збільшення грудей) померла на операційному столі.  Відмовчатися в цій ситуації компетентним органам не вдалося. Створено комісію з розслідування, порушено кримінальну справу, клініку позбавили ліцензії.  

  Усе трудове життя тернополянин Зіновій Ничик присвятив поліграфії. Навіть не гадав, що, вийшовши на пенсію, активно візьметься за оздоблення ікон. До цього, каже, надихнув його сон, а чи марево, що побачив у реанімаційній палаті одного зі столичних лікувальних закладів. Сюди його привезли після складної операції на серці. Виходячи з анестезії, він чомусь побачив образ Зарваницької Божої Матері, прикрашений бісером. Дав собі слово: якщо житиме, мусить відтворити й собі таку ікону. Так і вчинив.