Коли 1983 року на базі Сумського педагогічного інституту  проходила традиційна всесоюзна науково-практична конференція, присвячена питанням вивчення давньоруської літературної пам’ятки «Слово о полку Ігоревім», навряд чи хтось з її учасників очікував на якусь сенсацію. Однак вона таки сталася. 

 Один із яскравих спогадів мого дитинства: батько-фронтовик при світлі гасової лампи крадькома витирає скупу чоловічу сльозу, слухаючи радіопостановку за романом Василя Кучера «Голод». І з гордістю говорить: це наш земляк, він написав правду про війну. Та пройде ще немало років, доки я зрозумію, чому ця проста розповідь про моряків-севастопольців, що гинули від спраги, спеки і голоду в шлюпці посеред моря, хвилювала колишніх воїнів-фронтовиків більше, ніж звичні для тих часів книги і фільми, в яких «наші» з легкістю нищили фашистів десятками і сотнями. 

 Саме цій даті присвятив свою перемогу 2 липня  над британцем Девідом Хеєм  молодший брат Віталія Володимир. Разом з уславленими земляками  святкувала вся країна — вперше легендарним братам вдалося зібрати в родині всі чемпіонські пояси найпрестижніших боксерських  організацій.

Ім’я цього видатного вченого належить усьому світові. А от Чернігівщина пишається ще й тим, що звідси походить коріння Миколи Миколайовича по лінії батька — віднедавна представники  одного з родових відгалужень Олександр та Надія Миклухо-Маклаї у селі Калитянському відкрили музей. Водночас найріднішим місцем в Україні для Миколи Миклухо-Маклая став Малин на Житомирщині. 

Українці у світі. Цієї теми у розмовах з Петром Яциком ми торкалися неодноразово, починаючи з нашої першої зустрічі.

— Ми ніби й вчені, й розумні, й працьовиті, а як ми мало досягаємо! Чому? — запитував часто Петро Яцик і сам же й відповідав: — Бо найбільшими нашими ворогами є не росіяни, німці, поляки, євреї чи хтось інший, а те, що ми бажаємо своїм дітям: «Учися, синку, щоб не робити так важко, як ми».

Його зоряний час припав на 20-ті роки. До 17 липня у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал» спільно з московською галереєю  ПРОУН представлено творчі здобутки Василя Єрмилова (1894 — 1968 рр.).  На диво не пафосна, як для «Арсеналу», виставка налічує понад 200 творів живопису, графіки, візуальних об’єктів: від ескізу цигарок до дизайн-проектів і оформлення агіт-потягів.  Зоряний час Єрмилова припав на 20-ті роки. Він став одним із провідних художників-конструктивістів та дизайнерів того часу, що визнано і західними фахівцями. 

Першим  українцем, який 100 років тому ступив на берег найхолоднішого материка, був Антон Омельченко з Полтавщини. Про нього згадує у своєму щоденнику відомий полярний дослідник Роберт Скотт, його ім’ям названо бухту на Березі Отса. Та більшості земляків він і досі  невідомий.

 Ці слова сказав якось під час довірливої бесіди курсант з Монголії Цахіагійн Елбегдорж начальникові курсу монгольської національної групи Львівського вищого військово-політичного училища майорові Валерію Івановичу Рижаку. Фраза заінтригувала, тому й запам’яталася. Хіба міг подумати, що колишній вихованець очолить уряд, а відтак стане Президентом Монголії? Якби сказав її хтось інший, самовпевнений, кар’єрист за характером, який завжди рвався у передовики, прагнув бути серед лідерів, то, можливо, й не звернув би уваги на слова, які ніяк не сподівався почути від зазвичай мовчазного, скромного, небагатослівного Цахіагійна. 

Про деяких визначних людей говорять, віддаючи їм шану, в минулому. Заслуги Петра Федоровича Шпака, хоча, на жаль, і немає його з нами, навпаки, нині є надзвичайно актуальними і мають прислужитися саме майбутньому. Складні газові відносини із північним сусідом та й загальні ознаки енергетичної кризи у світі знову і знову повертають колег та наступників Петра Шпака до його розробок і задумів.

В  анекдоті брежнєвської   доби «Ти воював на Малій землі чи відсиджувався в окопах Сталінграда?» — прозорий натяк на дві книги про Велику Вітчизняну. Одна  — «генсекова». Автор повісті «В окопах Сталінграда» — киянин Віктор Некрасов, учасник Сталінградської битви, офіцер-сапер, за своє «відсиджування» у фронтових окопах упродовж 1941-1944 років (1945-го демобілізований після поранення) нагороджений медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграда», орденом Червоної Зірки. Він написав неприкрашену правду про війну, яку не зміг заперечити навіть Сталін. Сталінська премія. Переклад на 36 мов. Кількамільйонний наклад. Фільм «Солдати» за цією повістю, відзначений премією Всесоюзного кінофестивалю. Всесвітня слава.