У кожному суспільстві найбільше цінується те, чого йому бракує. За радянських часів це була Правда, що робило жанр сатири рідкісним і небезпечним, а самих сатириків — загальнонародними кумирами. Повною мірою це стосувалося як легендарних Тарапуньки і Штепселя, яких знав весь Радянський Союз, так і ленінградця Аркадія Райкіна.

Ім’я Михайла Янгеля, на відміну від його відомого колеги Сергія Корольова, розсекретили тільки після смерті конструктора. Лише тоді світ дізнався, кому має завдячити, що не розв’язалася третя світова війна.   

Дивна річ — пам’ять. Здавалося б, стільки століть відгуло-відшуміло на пустовійтівських землях, що на Роменщині Сумської області. Але варто ступити на ці вулички, вдихнути неповторно-високого озонного повітря, поглянути на золоті бані місцевої церкви, як уява одразу ж повертає туди, вглиб історії, де зробив свої перші кроки маленький Петрик, якому судилося стати людиною-легендою. Тільки в селі Пустовійтівка можна почути і відчути невловимий пульс часу, що має конкретний іменний покажчик — Петро Калнишевський.

100 років тому в Ніжині народився Марк Бернес — зірка естради і кіно.  Немає жодних сумнівів щодо малої батьківщини першого і єдиного «радянського шансоньє». А ось дата його появи на світ досі викликає суперечки. У Великій радянській енциклопедії і навіть виданому вже в роки перебудови Українському радянському енциклопедичному словнику вказано, що Марк Бернес народився 8 вересня за новим стилем (26 серпня за старим) 1911 року.  

Якщо вірити паспортним даним, Павло Попович народився 5 жовтня 1930 року в селищі Узин на Київщині (містом воно стало набагато пізніше). І хоча свій день народження він завжди святкував «за паспортом», рідні й знайомі кажуть, що насправді Павло Романович з’явився на світ роком раніше — у жовтні, але 1929-го. Тобто помер він (це сталося два роки тому у Гурзуфі), не доживши якихось 5 днів до свого 80-річного ювілею, а сьогодні йому б виповнилося 82. 

Михайло Кравчук народився в селі Човниця Волинської губернії (нині  —  Ківерцівського району Волинської області) у сім’ї православного українця Пилипа Йосиповича та лютеранки Адельфіни Йосипівни.  Мама Михайла була німкенею. Надзвичайно освічена, вона знала кілька іноземних мов, але проживши у Човниці років із десять, намагалася всім прививати любов до української. Саме вона навчила своїх дітей бездоганно розмовляти нею, і водночас навчала їх французької, німецької, польської, італійської та російської мов.

Народний художник України і СРСР, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка в пам’яті колег залишився небагатослівним та завжди бездоганно вдягнутим чоловіком із військовою виправкою. На відміну від більшості представників творчої богеми, робочий день Миколи Глущенка був чітко розписаний. Він надто цінував час, щоб бездумно його марнувати, адже справжню вагу кожної миті і миттєвості знав із власного досвіду. 

Життя людини, яка увійшла в історію, стала відомою чи видатною, як правило, пов’язане з університетами. І це —закономірно. Університет є скарбницею наукових знань і соціального досвіду. Він навчає і виховує, надає професію, забезпечує конкурентну спроможність, виводить людину на верхні щаблі суспільної ієрархії.

Три університети випали на долю Михайла Драгоманова. Кожен із них подарував йому можливості для утвердження себе як особистості. У кожному з них він залишив частину своєї душі, волі і характеру.

Ця яскрава, імпульсивна особистість вийшла з народних низів і завдяки природним  здібностям зуміла піднятися до керівника великої світової держави, яким був Радянський Союз у ХХ столітті. Більша частина його буремного політичного і трудового життя пов’язана з  Україною. Микита Хрущов залишився у пам’яті людей як людина енергійна, мужня, щирих душевних поривів та суперечлива, здатна до крутих змін і несподіваних державних рішень.

Свою рідну школу я не впізнав: стіни її двоповерхової будівлі сяяли сонячними фарбами. Дах прикрашала єврочерепиця. Над фронтоном входу привертав увагу напис: «Донецький інститут МАУП». Ліворуч від нього меморіальна дошка повідомляла: в цьому приміщенні в 1951 — 1954 роках навчався Василь Стус.

А ще кілька років тому, коли я підійшов до школи № 75 міста Донецька, відчув щемливі почуття втрати і скорботи: ніби роками юності проїхала важка і невблаганна машина плинності часу. Стіни плакали сльозами сірої штукатурки, дерева, посаджені руками Василя Стуса і його однокласників, сумно схиляли до землі своє гілля. Про долю колись середньої школи свідчила дошка, а на ній — слова-вирок її майбутньому: «початкова» — на той час тут навчалося... кілька хлопчиків та дівчаток — «останніх з могікан» шкільного осередку.