ВІКОПОМНЕ

Сьогодні Україна вшановує жертв голодомору та політичних репресій

 П'ять життів Євгенії Сакевич

ДОЛЯ

Вона пройшла крізь голод і фашистську каторгу, втратила всіх рідних, але не розучилася любити світ

Катерина КІНДРАСЬ
для «Урядового кур’єра»,
Нью-Йорк

...Той весільний вечір був воістину королівським. Гості, як і годиться в Шотландії, були вдягнені в кілти й мали надзвичайно поважний вигляд. Коли на порозі з’являлися чергові запрошені, майстер церемонії чітко виголошував їхні імена й своїм срібним києм завдовжки зо два метри лунко вдаряв об підлогу. Прибуло понад сто гостей. Наречені Стюарт у чорному смокінгу й Євгенія в довгій рожевій сукні стояли у почесному колі. Заграв оркестр. Майстер церемонії, одягнений у кілт клану Маккензі, запросив наречену до ритуального танцю.

Вона не знала, як він називається, але це не мало жодного значення, ноги самі йшли в танок. Здавалося, завмерли довкола всі оксамитові поля й середньовічні похмурі замки, розуміючи, що відбувається не просто одне з найкращих шотландських весіль, відбувається священнодійство. А їй на мить здалося, що це й українське весілля і вона тут не самотня, а ось-ось стукне об граніт срібний  жезл і на порозі стануть мама й тато, а з ними Яків, Гриць, Наталя, Гавриїл, Микола... І вона сама, маленька українська дівчинка Женя, яку сільський священик при народженні навіть забув зареєструвати в церковній книзі. Її народження, за українською традицією, відзначали у веселощах. Вони були такими, що панотець на тому святі, мабуть, геть забув про свій обов’язок... А можливо, так розпорядилася доля: просто видала людям кредит — можливість насміятися, нарадітися, натішитися на всі роки наперед, знаючи, що попереду в них море сліз і океан болю...

Кожного разу, коли бачу сирі буряки, згадую свою маму...

Так написала у спогадах про своє життя Євгенія Сакевич-Далас — Женя, колись українська дівчинка з полотняним волоссям і допитливими очима з хутора Кам’яна Балка, що на Миколаївщині. Вона була наймолодшою із шести дітей Василя та Неоніли Сакевичів. Настав час, і найстарша сестра Наталя вийшла заміж та перебралася до сусіднього села, Гавриїл поїхав навчатися до військового училища, а Гриша — до Київського університету, студіювати мистецтво.

Батьки ж не могли натішитися найменшенькою донечкою і... землею, якої в них було багато й доводилося наймати робітників. Їхнє обійстя потопало в затишку і достатку. Аж тут поширилися чутки, що йдуть більшовики й відбирають у господарів землю. Чутки чутками, а більшовицькі агітатори вже тут як тут.

Батька невдовзі арештували. Він за визначенням більшовиків був землевласником, а отже й ворогом народу. Коли його брали серед ночі, в матері було таке зажурене обличчя, ніби сталася вселенська катастрофа й всі біди людства лягли на її плечі. Вона обняла п’ятирічну Женю й лише тяжко зітхнула. Через кілька місяців батько повернувся, тихий, не сміявся і майже не говорив. На початку 1932 року його арештували вдруге, й цього разу назавжди.

«Невдовзі з’явилися комісари з гвинтівками в руках і виштовхали нас із будинку, забрали все, що в ньому було. Я заплакала, а потім підняла очі й поглянула на маму. Мама не плакала. Тоді я також перестала. Очевидно, якби вона заголосила, я не витримала б і закричала на весь світ... Навесні 1932 року ми залишили наше обійстя....»

Зупинилися в найближчому місті Первомайську. Мама ходила в поле й збирала у свій фартух підмерзлі й підгнилі картоплю та колоски, що лишилися лежати на землі, коли вже зібрали врожай, і таким чином рятувала себе й доньку від голоду. Але однієї ночі до дому під’їхала міліція, вивела обох із хати й знову забрала все що могла:  підгниле колосся, навіть мамину шлюбну обручку. А за кілька днів матір арештували, звинувативши в крадіжці державного майна, й засудили на три роки каторжних робіт у Сибіру.

«Пригадую, як вона сиділа на ганку міліцейського будинку. Не плакала, просто дивилася, а я читала її думки — то був такий невимовний біль, така вселюдська печаль. Вона дивилася на мене так, ніби більше ніколи не побачить.... Я не плакала, бо не плакала мама. Деякий час її тримали в ув’язненні біля Одеси. Одного разу вона написала листа й повідомила, що в неї зовсім немає що їсти. Сестра Наталя мала трохи буряків і вирішила  їх послати посилкою. Хоча ми так ніколи й не дізналися, чи дійшли ті буряки коли-небудь до мами. Але що-разу, коли бачу сирі буряки, згадую свою маму....»

З усієї сім'ї в живих залишилась найменша Женя. Фото з архіву Євгенії САКЕВИЧ

Щоразу, коли бачу хлібні крихти, згадую свою сестру Наталю...

Наталя залишилася Жені і за матір, і за батька. Рятувалися тим, що ходили до лісу збирати гриби, трави, коріння. Потім потайки  перебралися до Києва та оселилися в одній із будівель монастиря Києво-Печерської лаври. Аби втамувати голод, шестирічна Женя хотіла знайти бодай якісь крихти хліба, але знайшла тільки рушник, в який колись загортали хліб, і визбирала язиком ті крихти до останньої пилинки. Але де ще знайти їжу — не знала. Вийшла до монастирської брами, повз яку тягнулася нескінченна хлібна черга. Кожній людині відпускали по півбуханця. Один літній чоловік, простоявши кілька годин у черзі, одержав свою половинку хліба й відразу ж почав його жадібно кусати й ковтати, а через якусь хвильку впав і помер. Він був, напевне, по-своєму щасливий, бо більше не відчував голоду...

«Деякі люди звертали на мене увагу з великим жалем, бо я була дуже худою й виглядала голодною. Не пам’ятаю, чи просила в людей щось їсти, але пригадую, як одна жінка відламала шматочок хліба і дала його мені, потім —  ще один. Я пішла з цим хлібом додому і  поклала біля сестри, але Наталя не ворухнулася. Вона померла, коли їй було лише 26 років. Але перед цим якось дала знати братам, де ми».

Коли бачу мандарини, переді мною постає образ Гавриїла...

Брат Гриць та багато інших київських студентів, добре розуміючи, що проти українського народу чиниться геноцид, організували акції протесту. У відповідь 1933 року більшовицька влада заарештувала близько трьох тисяч молодих людей. Гришу, який бодай якось турбувався про найменшу сестру, засудили до трьох років каторжних робіт, і Женя знову залишилася «нікому не потрібним бур’яном».

Вона застудилася, й яким же було її здивування, коли, розплющивши очі, побачила перед собою дві мандаринки, призначені персонально для неї. То до Києва приїхав брат Гавриїл і невідомо звідки роздобув ті два мініатюрні сонця, щоб подарувати бодай маленьку радість своїй сестричці.

«Потім, коли Гавриїл, — згадує пані Євгенія, — застудився, в мене, на жаль, мандарин не було. У нього почався туберкульоз. Ліків не було. Ослаблений від голоду, він згасав на моїх очах…»

 Поховали Гавриїла поряд з Наталею.

 

З американським актором Джорджем Клуні

Коли бачу молоко, в пам’яті воскресає Григорій...

Женя не плакала. Не плакати навчила її мама. Але як вмістити в одному дитячому серці смерті найближчих людей і безвість, яка оповила зникнення батька й матері? Тепер головною надією й опорою залишався брат Гриша, який повернувся з політичного ув’язнення й був зобов’язаний скрізь реєструватися. Вони змінювали міста й помешкання, оточення й краєвиди. Одного разу їхній шлях проліг через Білу Церкву, де Женю влаштували до сиротинця, аби не померла з голоду, потім був російський Курськ, за ним — Кривий Ріг, де братова приятелька знову віддала Женю до дитячого будинку.

«Ніхто мене не хоче, всім я на заваді, немає такого місця, де мені були б раді», — вирішила дівчинка й почала переконувати себе, а іноді й інших, що народилася лише для того, щоб страждати...

Війна застала її в Криму, куди вони з братом переїхали.

«Одного дня Гриша попросив мене піти дістати якоїсь їжі. Наближалася шоста година вечора. Тільки-но я зробила один крок від будинку, як німецький солдат зупинив мене й почав щось говорити. Я намагалася пояснити, що мені потрібно пройти тільки три під’їзди, щоб купити молока для хворого брата. Рівно о шостій  годині німецький солдат усміхнувся й сказав, що мусить мене арештувати, бо я  порушила комендантську годину. У комендатурі знову намагалася пояснити, що мій брат хворий і йому потрібне молоко, але вони не звертали уваги, зачинили мене у в’язниці й пішли геть. Зачинили на цілий тиждень...»

Григорій  помер. На ту пору йому виповнився тільки 31 рік.

Модель — світська пані Євгенія Сакевич   

Коли згадую молодість...

...Поїзд каторжан зупинився у Граці в Австрії, де їх, остарбайтерів, поселили в бараках і примусили працювати на великому збройному заводі.

 «Часто запитують, як я почувалася, коли мене вперше закинули в західну країну й примусили працювати в тюремному таборі, який час від часу бомбили союзницькі літаки. Мушу сказати, я стільки пережила, що вже не надавала значення, де перебувала і що робила...»

Коли закінчиться війна, Женя сяде в потяг, який прямуватиме в протилежний від її Батьківщини бік. Той потяг привезе її до Італії, де вона, людина без жодних документів, стане  іранкою на ім’я  Ірма Сімсоло.  В тому була деяка іронія долі: блондинка — іранка, але чоловік, який залагоджував такі справи нелегальним іммігрантам, взяв 3 тисячі лір і в подробиці не вникав.

 Потім... А потім її врятує краса. Молоду, високу, струнку блондинку помітять і запропонують стати моделлю.

«Модельєри  відразу ж звернули увагу на  зовнішній вигляд. Зокрема зауважили, що в мене сумні очі. Один власник модного дому сказав, що я маю вигляд двадцятирічної, але вираз очей — старої жінки. Я  прискіпливо подивилася на себе в люстерко й почала втовкмачувати собі, що мушу виглядати щасливою, начебто не зазнала ніяких страждань. Минув час,  і зусилля принесли успіх — я створила свій новий образ, у якому пробувала бути щасливою...»

Коли озираюся на своє життя...

Євгенія  Сакевич-Далас змінювала країни й континенти, народила сина, перенесла не одну операцію на серці, створила десятки картин на тему свого минулого й написала книжку про своє життя, яка так і називається — «Одна жінка, п’ять життів, п’ять країн», але ніколи не змогла забути свого минулого, й жодні розкоші світу не змогли вбити у ній родової пам’яті.

Сьогодні вона живе в Лос-Анджелесі, давно розмінявши дев’ятий десяток. Продовжує виступати в університетах, школах, музеях, бібліотеках, щоб донести людям правду про трагедії ХХ століття очима й серцем очевидця.

«Я повинна була вмерти п’ять разів,— каже пані Далас, — але вижила, бо так захотів Всевишній. Можливо, винагородивши за всі болі й страждання всього нашого роду —  Василя й Неоніли, Наталі й Гавриїла, Григорія й Миколи...»  І тієї маленької дівчинки Жені, яка, попри всю жорстокість долі, не розучилася любити світ.