«Не ту країну назвали Гондурасом», «Зустрічна ідея — об’єднати не дві, а три області (забравши й Харківську) із центром у селищі Фащівка. Вийде класна, а головне — дуже велика територіальна одиниця! І взагалі, щоб не засиджуватися на одному місці, «столицю» можна міняти кожні 10 років. Адже від безглуздої зміни місць столиць і адміністративних одиниць сума України не зміниться» — це висловлювання двох депутатів Луганської обласної ради Віктора Міхєєва та Вадима Данієляна щодо ідеї народного депутата Сергія Гриневецького про створення замість 24 областей 8 територіально-адміністративних утворень і, зокрема, об’єднання Луганської та Донецької областей із центром у Донецьку. 

Сьогодні ми, журналісти і весь колектив «Демократичної України», маємо слушну й приємну нагоду привітати своїх колег, авторів і читачів з її знаменним 95-річчям. Категорично не погоджуємося із сумнівним твердженням, що «газета живе один день». Майже 24 тисячі номерів, які вийшли у світ за цей час (а такої їх кількості не має жодне з державних вітчизняних періодичних видань), — це документальний трагічний і героїчний літопис історії України у минулому та нинішньому століттях.  

Передплачую і читаю «Урядовий кур’єр» протягом багатьох років. Але звернутися вирішила вперше. І не лише від себе, а й від десятків батьків, сини яких були учасниками бойових дій і загинули. Ми отримали офіційний статус членів сім’ї загиблого. Та й досі не можемо точно дізнатися, на які пільги маємо право. Буду дуже вдячна, якщо фахівці нам це детально розтлумачать.

Л. ЩЕКАЛЄВА, 
м. Полтава 

Я — багатодітна мама, виховую дев’ятеро дітей.
Ще в 2011 році прочитала в «Урядовому кур’єрі» інформацію Комісії з державних нагород при Президентові за повідомленням прес-служби Міністерства соціальної політики про те, що саме в цьому році вирішили присвоювати звання Мати-героїня жінкам, які народили п’ять і більше дітей та виховали їх до шестирічного віку. Раніше для подання документів виховати дітей потрібно було до восьмирічного віку.
Моїй п’ятій дитині шість років виповнилося у 2012 році. Але документи на присвоєння мені цього почесного звання до розгляду не взяли, мені відмовили. І, як я знаю, у комісії продовжують послуговуватися старим законодавством, де зазначено, що для отримання звання мати повинна виховати п’ятеро дітей до восьмирічного віку. 

Вдивляючись у красу завмерлого вулкана, в неосяжну блакить моря, жену від себе думки, що привів мене сюди земельний конфлікт, який мляво тягнувся багато років і нині дійшов кульмінації. Не хочеться здаватися ідеалісткою, але я завжди жила з твердим переконанням, що краса природи мусить породжувати гармонію у стосунках між людьми. У нас усе, як завжди, — догори дригом. Таке враження, що ми не доросли до того, аби жити серед краси, а головне — її цінувати і не перетворювати на поле бойових дій.  

Днями столичний зоопарк відчинив двері для журналістів. Тож минаємо вхід і ознайомлюємося з найголовнішим: ми ступили на клаптик землі проспекту Перемоги, де побачимо (за великої удачі) майже три тисячі тварин 350 видів. Ми, як і діти до п’яти років та діти-інваліди до 18-ти, гроші за квитки не сплачуємо. А ось дорослі дістають із кишені 25 гривень, діти від 5 до 16 років, інваліди 1 та 2 груп, учасники бойових дій і Чорнобильці 1 категорії — 15.  

На те, що можна прожити на стипендію, нині розраховує лише наївний першокурсник. Та й то лише в перші місяці після вступу. А далі життєві реалії змушують думати, як вижити.
Типовий студент Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка отримує 750 гривень. Можлива надбавка 50–60 гривень за те, що ви добре вчитесь та не прогулюєте занять. Якщо ж ви пільговик, то одержуєте 1160 гривень. Загалом стипендія «не дотягує» до прожиткового мінімуму, який на 2013 рік становить 1176 гривень. Неодноразово проводили дослідження «Прожити на стипендію місяць — міф чи реальність?», і результати завжди були однаковими: 90% опитаних зазначають, що тих грошей вистачає максимум на три тижні.

Якось із місць позбавлення волі мені зателефонував знайомий Віталій, який попросив допомогти побачитися із сином молодій жінці, життєва історія якої не залишила його байдужим. Її зрадили найближчі люди: рідна мати та колишній чоловік. Шість років, як вона відбуває покарання, й жодного разу ніхто з рідних чи знайомих до неї не приїхав. Коли її «закрили», синові було шість, нині йому 12 років. І за цей час вони не бачили одне одного. Хлопчик Євген навчався у Бучанській школі-інтернаті.   

Для цього на центральному майдані міста встановили величезний казан діаметром близько 2 метрів і заклали в нього 500 кг полуниці й стільки само цукру. Варити варення почали вранці й завершили роботу за кілька годин. Після цього ним почали частувати публіку, що зібралася на майдані, а представники проекту «Національний реєстр рекордів» узялися  до фіксації  самого рекорду.  За їхніми висновками, ізюмці зварили аж  518 літрів, тобто понад півтонни  полуничного варення. Такого рекорду, за їхніми словами, досі не було не лише в Україні, а й у світі. Однак щоб потрапити до відомої Книги рекордів Гіннесса, їм доведеться варити полуниці в гігантському котлі ще раз.  

Рені — невеличке містечко на півдні Одещини з однойменним портом на Нижньому Дунаї. Що коїться у верхів’ях цієї великої річки, тутешній люд, як і весь світ, знає з телебачення, проте за долю свою особливо не потерпає. Жителька містечка Олена Іванівна пригадує, що 2005-го тут був паводок, проте її району він не зачепив. Проблеми з великою водою мав хіба тутешній порт, розташований безпосередньо на річці, — «для нас небезпеки особливої не було, адже береги тут високі». Власне, й ті підтоплення, що траплялися, не були пов’язані з розливом Дунаю. Щоб річка створила тут якісь проблеми, вода мала б піднятися аж на 5 метрів 35 сантиметрів.