Зізнаюся, справжнім одкровенням став для мене нинішній потужний розвиток кінематографа Туреччини, де щороку знімаються десятки нових фільмів і серіалів. Вони збирають мільйонні аудиторії глядачів не лише в Азії, а й в Європі. Чого не можна сказати про Україну, яка ще 20–30 років тому поповнювала державну казну більш ніж на 200 млн радянських карбованців.

Простір електромагнітних коливань, завдяки яким здійснюються різні комунікації — працюють радіо, телебачення, стільниковий зв’язок, мобільний Інтернет, з року в рік нарощує свою значущість для людства.  На жаль, частотний ресурс, як і всі інші, обмежений, але при цьому здатний приносити прибутки (і не малі!). Тому пристрастей навколо нього не бракує.

Підтвердження тому — реакція на прийняті Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення рішення з надання нових ліцензій на мовлення телевізійним компаніям, які вона оприлюднила минулого тижня. Для тих, хто «не в темі», поясню причини проведення масового ліцензування. Це перехід з аналогового розповсюдження телевізійних сигналів на цифрове, який Україна згідно з прийнятими на себе міжнародними забов’язаннями має здійснити в 2015 році.

З-поміж багатьох запрошених зірок II Одеського міжнародного кінофестивалю найпопулярнішою у публіки була, либонь, Ада Роговцева. Напевне, через те, що, по-перше — наша, по-друге — по-справжньому улюблена. До того ж на кінофорумі вона була аж ніяк не меморіальною зіркою. У кінозалах її можна було бачити під час презентації фільму Олександра Гордона «Вогні притону». А короткометражку «Собачий вальс» Тараса Ткаченка, де Ада Миколаївна виконала головну роль, визнали кращим фільмом «Української лабораторії».

Багато хто з телеглядачів обурюється з приводу вторгнення рекламних роликів у трансляцію фільму, телепередачі або випуски новин. Проте не всі знають, що це не завжди відбувається законно. Тож спробуємо проаналізувати проблемні питання телереклами, посилаючись на власні спостереження і чинне законодавство.

Спершу згадаємо про любителів спорту, які в очікуванні результатів матчів чи змагань не пропускають жодного випуску спортивних теленовин. Зазвичай їх трансляція не обходиться без нагадування про спонсорів, серед яких лідерство утримують марки горілчаної продукції.

20-та річниця Незалежності — резонний привід для порівнянь змін в усіх сферах життя, в тому числі й можливостейсучасного телеглядача з тими, які він мав у 1991 році.

У той, вже далекий час максимальну кількість телеканалів в Україні мали змогу дивитися менше 7% глядачів. І налічувала та кількість аж... 4 канали. Молодим людям важко таке уявити, та, відверто кажучи, мені й самому майже не віриться, хоч свою кар’єру на ТБ я починав у 1960 р., коли воно взагалі було одноканальним. 75% глядачів мусили задовольнятися трьома каналами.

Заньківчанський актор і режисер Орест Огородник виніс на суд глядачів одну з найгостріших нині для нашого суспільства проблему нівелювання вічних цінностей. Скажімо, для українського селянина не було більшого мірила достатку, аніж земля. Не в планетарному її вимірі, а  в духовно-матеріальному. Й ота любов, а радше кровний зв’язок, закладений на генетичному рівні, передавався з покоління в покоління. Та з якихось причин нині він десь переривається, порушуючи гармонію.

Тема створення суспільного мовлення — багатогранна. Ця публікація містить низку нових пропозицій. Нині в нашій державі працюють Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія, 28 обласних (регіональних, міських) державних телерадіоорганізацій, студія «Укртелефільм», Державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «УТР», Державна ТРК «Культура».

У мого приятеля вдома існує залізне правило: коли якась річ упродовж року-двох пролежала непотребом, від неї позбавляються. Мовляв, стільки часу обходилися — навіщо далі тримати? Пригадав це, подумавши, що медійне співтовариство в липні мало нагоду відзначити 14-річчя прийняття документа, який і дня не працював — Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення в Україні». 

 У радянські часи картина, яку малювали новини на екранах телевізорів, була простою й ясною: «у нас» усе добре (за винятком окремих недоліків, які усуваються), «у них» —  усе погано. В часи перебудови ця картина почала давати тріщини. З’ясувалося (для глядача), що «там» не все й погано і, навпаки, в нас доброго не так уже й у достатку. Воно, це «добре», в такому ж дефіциті, як і товари на полицях магазинів.

Упродовж тижня в Чорноморській Пальмірі спека зі змінним успіхом змагалася з дрес-кодом, кіномитці чекали на оцінки прискіпливого журі, глядачі тішили себе вишуканими та масштабними видовищами, а патріархи українського екрану мріяли про подолання 20-річної прірви в історії вітчизняного кінематографу. Все це разом звалося Одеським міжнародним кінофестивалем — 2011. Він упевнено закріпив успіх торішнього дебюту і зробив вагому заявку на тривалу майбутню історію.