Тема створення суспільного мовлення — багатогранна. Ця публікація містить низку нових пропозицій. Нині в нашій державі працюють Національна телекомпанія України, Національна радіокомпанія, 28 обласних (регіональних, міських) державних телерадіоорганізацій, студія «Укртелефільм», Державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «УТР», Державна ТРК «Культура».

У мого приятеля вдома існує залізне правило: коли якась річ упродовж року-двох пролежала непотребом, від неї позбавляються. Мовляв, стільки часу обходилися — навіщо далі тримати? Пригадав це, подумавши, що медійне співтовариство в липні мало нагоду відзначити 14-річчя прийняття документа, який і дня не працював — Закону «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення в Україні». 

 У радянські часи картина, яку малювали новини на екранах телевізорів, була простою й ясною: «у нас» усе добре (за винятком окремих недоліків, які усуваються), «у них» —  усе погано. В часи перебудови ця картина почала давати тріщини. З’ясувалося (для глядача), що «там» не все й погано і, навпаки, в нас доброго не так уже й у достатку. Воно, це «добре», в такому ж дефіциті, як і товари на полицях магазинів.

Упродовж тижня в Чорноморській Пальмірі спека зі змінним успіхом змагалася з дрес-кодом, кіномитці чекали на оцінки прискіпливого журі, глядачі тішили себе вишуканими та масштабними видовищами, а патріархи українського екрану мріяли про подолання 20-річної прірви в історії вітчизняного кінематографу. Все це разом звалося Одеським міжнародним кінофестивалем — 2011. Він упевнено закріпив успіх торішнього дебюту і зробив вагому заявку на тривалу майбутню історію.  

 х не зустрінеш, ідучи вулицею, з ними не зіткнешся, спускаючись у метро, сідаючи в потяг. Але вони — самовпевнені, усміхнені, люб’язні, загорілі й білозубі — прагнуть з’явитися в нашій оселі віртуально, бо є героями різних розважальних шоу (танцювальних, співочих, кулінарних — яких завгодно!) та багатьох серіалів.

Найбільш резонансні події фестивалю відбуватимуться, мабуть, на вулиці. Його організатори зважили на успіх торішньої родзинки — маємо на увазі демонстрацію стрічки «Броненосець Потьомкін» безпосередньо на Потьомкінських сходах — і цьогоріч до кінематографічного перфомансу просто неба вдаватимуться аж тричі.  

Що таке реклама на телебаченні, знають усі. Це коли після п’ятнадцяти хвилин перегляду фільму або програми 10—15—20 хвилин безперервним потоком йдуть ролики, що пропонують товари або послуги. Ми звикли ставитися до реклами скептично і знаємо, що вона не завжди відповідає дійсності. Але не всі знають, що реклама має безліч облич. Щоб змусити глядача не просто її проковтнути, але ще і попередньо ретельно розжувати, хитрі медійники придумали приховану рекламу (product placement). Це особливий різновид реклами в кінофільмах, телесеріалах, мультфільмах, телешоу. Суть її можна виразити словами: начебто нічого й не рекламується і водночас у нас складається позитивне ставлення до певного товару або бренда. 

 Робоча група, до якої увійшли представники Державного комітету телебачення і радіомовлення, Міністерства культури, провідні журналісти і кінематографісти, завершила роботу над концепцією реформування державного телеканалу «Культура». З наступного року він постане перед вітчизняним глядачем оновленим.

В театрі оперети «Сорочинський ярмарок» починається вже у фойє, де глядачів вітають працівники у вишиванках. А на возі продають «тематичні» сувеніри: ручки, тарілки, попільнички, магніти. У коридорі перед входом у залу — український тин.

Весела розповідь про любов на сцені Національної оперети у постановці художнього керівника театру Богдана Струтинського — річ колоритна. Це Україна зі смаком, без вульгарного реготу козаків і вересків червонощоких молодиць. Власне ярмарок — це і є оперета, тут і співи, й танці, і веселощі, й спілкування.

Про те, що не слід пхати носа до чужого проса ми знаємо ще з дитинства. А як щодо гречки? 

«Підглядати за приватними справами інших людей — протизаконно. Зрештою — це гидко і підло!» — вихлюпнув зливу емоцій знайомий дідусь Гриша, коли при нагоді запитала чи цікаво йому було б подивитися «живе кіно». Зате його 14-річний онук зовсім протилежної думки: реаліті-шоу — це, мовляв, круто. Там усе справжнє.