За офіційними даними, на Черкащині від голодомору 1932–1933 років померло 154 тисячі 519 осіб. Дослідники ж називають цифру майже вдвічі більшу й зауважують, що немає документів, які б дали змогу встановити точну смертність в деяких районах та в самих Черкасах.

…У Мельниках Чигиринського району якось зайшов до однієї хати, де жила вже зовсім немічна бабуся. Познайомилися. Розговорилися. Олена Петрівна Шпильова показала свій НЗ, який береже як зіницю ока: недоторканий запас крупів, солі та сірників. У тридцяті роки, згадувала вона, за такі харчі люди ладні були віддати життя. Жила на той час із батьками на хуторі Беркотівка. Повним ходом тривало розкуркулювання. Прийшли до хати люди, описали все, що було, навіть перепряди конопель. На другий день приїхали й вивезли з двору все майно і худобу: в хліві була вгодована свиня, яку батько не встиг зарізати, коза, кури. Забрали все. Свиню погнали до колгоспу і там зарізали, м'ясо поділили між собою. Коза ходила по колгоспному двору ще з місяць, а потім її не стало. Скриню з одягом, яку теж забрали, поставили в сільраді і продавали з неї одежу. Купляли свої ж, мельничанські, люди, які на той час уже вступили в колгосп. Коли одяг із скрині продали, нам дозволили її забрати. Отож на зиму в нас залишилася пуста скриня і мішок картоплі. І це в листопаді! Вся зима ще була попереду.

В Онопріївці Тальнівського району недавно  вшанували всіх убієнних голодом односельців,  відкривши пам’ятний знак. Фото Романа КИРЕЯ

— Але голодовку наша сім’я якось пережила, — сумно повідомила бабуся, зі сльозами згадуючи тих, хто помер. А їх було багато.

Голод почався з осені 1932-го, але весна 1933-го була найважчою. Як свідчать історики й місцеві краєзнавці, протягом весняних місяців у Мельниках померло понад 180 чоловік. Мати Одарки Дробної приховала в глечиках пшеницю, понасипавши до половини і поставивши глечики за комин. Квасолю в рукавицях поховала, підвісивши на мотузочках між одягом. Але бригада, що прийшла до них, забрала все те, та ще й за те, що приховали, забрали навіть зварену кашу разом з горщиком.

У голодовку сім’я Пилипа Васюри, батька Одарки, втратила чотирьох членів родини. З дітей вижили дві сестри — Одарка і Марія, бо, за їхніми словами, найчастіше бігали по молоко до хрещених батьків Оксани і Степана Чучупаків. І здебільшого додому доносили менше половини, обділяючи таким чином інших членів сім'ї.

Ще одного живого свідка тих страшних часів, Параску Іванівну Кириченко з-під Черкас, страх голоду не залишає й дотепер. Що таке голод, її сім’я дізналася ще у 1931-му. В той рік, згадує бабуся, в Панському була велика повінь. В їхній хаті до вікон стояла вода. Піч упала. Їсти було зовсім нічого. Та й зварити не було де. Від голоду першою померла свекруха. Чоловік, розповідає Параска Іванівна, вирішив шукати кращої долі на Донбасі. Згодом до нього приїхала і вона з дворічною дитиною. Та роботи й на Донбасі не було. Жили у людей в сараї, поки отримали власний куточок. Чоловіку щодня видавали на заводі по кілограму хліба: 200 грамів у їдальні, 800 — із собою додому. Хліба того Параска Іванівна й не їла, бо чоловікові треба було повечеряти, поснідати і йти на роботу. Годувати немовля (на той час народилася ще одна донька) було нічим. Незабаром одинадцятимісячна дитина померла. Сім’я виживала як могла.

Щороку лягають живі квіти  до пам’ятника жертвам Голодомору в центрі Черкас

А в Панському одне за одним гинули рідні. Про це вона дізналася вже згодом — від сусідки.

Таких історій, як у Параски Кириченко, були мільйони. Голодний терор не оминув жодної української родини. Саме тому в душах багатьох українців на генетичному рівні заліг страх — біологічний, фізіологічний — за своє виживання. Звідси пристосуванство, звідси пасивність, вважає черкаський дослідник Голодомору науковець Василь Пахаренко. Чи зробили ми серйозні висновки зі страшної трагедії? Напевно, далеко не всі. На Черкащині, наприклад, не в усіх селах на належному рівні вшановано пам’ять жертв Голодомору, навіть не скрізь є пам’ятники. У деяких селах, каже Василь Пахаренко, «жива пам’ять» обмежується ровом, порослим бур’яном.

Правда, останнім часом пам’ять прокидається. Хоч свідки трагедії відходять у вічність, проте в багатьох українських сім’ях у різних містах і селах намагаються заново прочитати Книгу буття, шукають і знаходять сліди своїх рідних, односельчан, сусідів.

Понад десять тисяч життів забрав голодомор 1932–1933 років у Тальнівському районі. Постійним нагадуванням живим про цю трагічну сторінку в історії України стали 33 пам’ятники та пам’ятні знаки, встановлені в населених пунктах Тальнівщини за роки незалежності. В Онопріївці, де голодною смертю загинуло чи не найбільше людей, — понад 220 дорослих і 200 дітей, — про страшний тридцять третій донедавна нагадував лише пам’ятник багатодітній родині Марченків, винищеній сталінськими репресіями і голодом. Та нещодавно тут ушанували всіх убієнних голодом односельців, відкривши пам’ятний знак за фінансової підтримки уродженця села Володимира Капелюшного та місцевого сільгосппідприємства «Онопріївське».

Значить, пам’ять жива. А з нею — й надія на те, що подібне ніколи не повториться.