Парадокс долі, але якби донька всесильного магната генерал-губернатора Малоросії Миколи Рєпніна не закохалась у колишнього кріпака Тараса Шевченка, навряд чи хтось, крім істориків, нині пам’ятав би про цей славний і багатий князівський рід. Однак не лише цим повчальні події, що розпочались у липні 1843 року з приїздом до Яготина вже знаного українського поета.
Старша на шість років за Шевченка Варвара Рєпніна на той час в очах суспільства була старою дівкою. Винуватцями цього, до речі, стали її батьки, сприйнявши як мезальянс сватання до їхньої дочки дворянина і офіцера Льва Баратинського, який служив ад’ютантом у Миколи Рєпніна. Зухвалець змушений був звільнитися з військової служби, а молоду княжну на чотири роки відправили за кордон. Тоді її духівником став Шарль Ейнар, чесні й відверті листи до якого — об’єктивне джерело знань про стосунки між Варварою і Шевченком.
У 1836 році генерал-губернатор Малоросії потрапив в опалу, подав у відставку й переселився до свого маєтку в Яготині. Але рівні за знатністю вже не сваталися до Варвари, а нижчі остерігалися князівського гніву.
Приїзд Шевченка, якого найняли змалювати копію з портрета Миколи Рєпніна, спочатку не привернув уваги Варвари. Не тому, що, за брехливими твердженнями послідовників Бузини, молодий випускник Петербурзької академії мистецтв носив мішкуватий одяг і мав вигляд селюка. Насправді під час першої подорожі Україною Тарас справляв на всіх враження денді, але для Рєпніною це не було дивиною.
Княжна закохалася насамперед у поезію Шевченка, першою назвавши молодого письменника-початківця генієм. Як написала вона згодом у листі Шарлю Ейнару, «побачивши його раз великим, я хотіла, щоб він був незмінно святим і променистим, щоб він поширював істину силою свого незрівняного таланту».
Натомість 29-річний Тарас Шевченко, якого лише п’ять років тому звільнили з кріпацтва, насолоджувався молодістю, волею і популярністю. Він фліртував із 25-річною художницею Глафірою Псьол, яка разом з осиротілими сестрами жила у родині Рєпніних. Тут ішлося про суто платонічні стосунки. Кардинально іншими були взаємини між Шевченком і Ганною Закревською — 21-річною дружиною старшого за неї на понад 20 років відставного полковника-гусара, якого більше приваблювало алкогольне «мочимордіє», ніж жіночі принади. Тарас теж не цурався звичних для поміщицького кола гучних застіль й амурних пригод, проте не забував про служіння мистецтву. Неоціненну підтримку в цьому він мав від Варвари Рєпніної, яка згодом визнала: «Якби я бачила з його боку любов, може, відповіла б йому пристрастю».
Однак серцю не накажеш. Особливі стосунки між колишнім кріпаком і княжною помітила її рідня, і це стало причиною поспішного завершення Шевченком живописних робіт та його від’їзду. Сам він теж усвідомлював прірву, що відділяла селянського сина від самозакоханого панства.
Під час перебування Шевченка в Яготині йому про це нагадав сусідський поміщик Лукашевич, який взимку прислав кріпака з якимсь дріб’язковим дорученням, наказавши того самого дня повернутися. Посланець змушений був пішки здолати шлях завдовжки 60 верст. На гнівний лист поета поміщик-самодур відповів, що він не зважатиме на його думку, бо, мовляв, у нього 300 таких кріпосних свинопасів, яким ще недавно був Шевченко.
Рєпніна у листі до Шарля Ейнара згадує, як після цього ридав від душевного болю ображений Тарас, залишившись наодинці з нею: «Бачити плач чоловіка, особливо коли його полум’яно любиш, відчувати, що його принизили, — це дуже боляче».
Листи і спогади Рєпніної засвідчують, що молодший і менш освічений за неї Шевченко виявився мудрішим, поїхавши з любого серцю Яготина. Однак без вчасно сказаних Варварою слів про особливе покликання і поетичний геній Тараса ще не відомо, як би склалася подальша його доля. Особливо з урахуванням того, яким нещадним був до нього світ.
Не зайве нагадати, що після того як Шевченка віддали в солдати, єдиними його друзями залишилися поміщик Андрій Лизогуб і княжна Варвара Рєпніна. Тільки вони, не боячись царського гніву, листувалися з ним, намагаючись полегшити страдницьке життя.
Ми в Google+