Доки у промерзлих степах України тривала кровопролитна Корсунь-Шевченківська битва, де, як під час форсування Дніпра, масово кидали у бій поспіхом мобілізованих і зазвичай озброєних однією гвинтівкою на трьох українців-чорносвитників, у Чечено-Інгушській АРСР зосередили велетенський контингент військовослужбовців. Він налічував 100 тисяч добре вишколених і належно екіпірованих солдатів (за чисельністю це відповідає повноцінному фронту) під командуванням трьох десятків генералів (принаймні по одному на кожен із 24 адміністративних районів автономії) та 19 тисяч співробітників НКВС, держбезпеки і «Смершу».
Уранці 23 лютого 1944 року ця потужна армада розпочала операцію «Чечевиця» із примусової депортації півмільйона чеченців та інгушів у віддалені райони СРСР. У травні 1944 року з Криму вивезли 191 тисячу татар, тобто у 2,5 раза меншу кількість без вини винуватих. І чеченців, і інгушів депортували в зимові холоди, коли ні у промерзлих товарних вагонах, ні в засніжених казахстанських степах на місцях розвантаження нічим і ніяк було рятуватися від морозів.
Для транспортного забезпечення операції «Чечевиця», якою особисто керував Берія, залучили 14 тисяч товарних вагонів, знятих із перевезення вантажів для фронту. Однак, як згодом засвідчив один із задіяних у депортації офіцерів НКВС, «ешелонів не вистачало. Тих, хто не помістився, розстрілювали. Трупи засипали абияк у промерзлий ґрунт, пісок, сніг. Та й розстрілювали абияк. І вони починали виповзати. Усю ніч їх дострілювали».
Операцію «Чечевиця» планували завершити за вісім діб, а тут усю Чечено-Інгушетію засипало снігом, що значно ускладнило доставку депортованих із віддалених гірських районів до залізничних станцій. Це стало причиною скоєння радянськими карателями 27 лютого страшного злочину в аулі Хайбах.
Відповідальний за депортацію з цього району генерал-полковник Гвішіані усвідомив, що у відведені на операцію терміни до ешелонів пішки дійдуть лише фізично здорові люди. Отож жінок із малими дітьми, старих і хворих пообіцяли перевезти автомобілями, а поки що загнали нібито на ночівлю в дерев’яну стайню місцевого колгоспу ім. Берії. Будівлю підпалили після відправлення піших колон депортованих, які під наглядом конвою завалили соломою і сіном будівлю, щоб у ній нібито було тепліше ночувати. Понад 700 жертв, які живцем горіли у стайні, зуміли вибити ворота, однак їх зустрів щільний вогонь з автоматів і кулеметів, яких так не вистачало бійцям червоної армії на фронті.
Уже в часи перебудови відшукали телеграму Берії генералові Гвішіані з похвалою за рішучі дії в Хайбаху та повідомленням про представлення ката до чергового бойового ордена.
У Росії численні псевдовчені досі обґрунтовують справедливість покарання чеченців та інгушів нібито активною співпрацею всього репресованого народу з «фашистами». Найприкріше, що навіть в Україні є ті, хто повторює цю брехню вслід за путінськими рашистами, поширюючи інформацію про нібито антирадянське повстання 1940—1944 років у Чечні. А колишній нарком внутрішніх справ Чечено-Інгушської АРСР Султан Албогачиєв, який працював на цій посаді в 1941—1943 роках, залишив свідчення: «Бандитів у горах Чечні було не більше, ніж в інших кавказьких регіонах. За моїми підрахунками, в автономії орудували 300 бандитів, зокрема 160—170 активних». Не менш промовисто, що скинуті німцями в серпні 1942 року 76 парашутистів під командуванням етнічного аварця Губе Османа не змогли підняти чеченців та інгушів на повстання, і з активною допомогою місцевих жителів невдовзі їх затримали.
Однак про це мало хто знає, як і про героїчну оборону Чечено-Інгушетії від гітлерівських загарбників. Десятки тисяч підлітків, жінок, старих кирками і лопатами прорили в кам’янистому ґрунті вздовж берега річки Терек велетенський протитанковий рів. На цих позиціях ополченці з чеченців та інгушів стояли на смерть через брак артилерії, мін і навіть гранат, розробивши власну тактику оборони. Напереріз ворожим танкам повзли добровольці, тягнучи із собою протитанкову міну, що разом із героєм вибухала під гусеницями броньованої машини ворога.
Так само таємнича участь півтисячі чеченців та інгушів в обороні Брестської фортеці. Першого дня війни сержант Магомет Узуєв обв’язався гранатами і підірвав себе разом із німцями, що прорвалися у внутрішнє подвір’я цитаделі.
Ми в Google+