Його мала батьківщина — село Вовківці нині Роменського району Сумської області. 100 років тому це була територія Полтавської губернії, від чого і походить його літературний псевдонім. А поховали його на цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (округ Сомерсет штату Нью-Джерсі) — єдиному українському пантеоні у США, де тисячі могил наших співвітчизників. На сільському кладовищі у рідних Вовківцях покоїться прах його матері Любові Іванівни та рідної сестри Валентини. Оскільки батька Едварда Адамовича радянська влада репресувала, то й досі не відомо, де його поховали, бо розстріляли дорогою на сибірське заслання 1938 року.

За два останні роки в межах програми Президента «Велике будівництво» на Черкащині відновили автошляхів більше, ніж за попереднє десятиліття. Це підкреслив Прем’єр-міністр Денис Шмигаль під час серпневої робочої поїздки в Черкаську область. Тут є над чим у цьому плані працювати: як підрахували дорожники, міста і села регіону з’єднують 1750 км автошляхів державного значення та ще в області понад 4300 км місцевих доріг. Чимало з них украй занедбані, тож місцеві жителі назвали їх «дорогами смерті».

2008 року я вперше побував на Луганщині, області, де найраніше в Україні сходить сонце: Світило з’являється на українському обрії в селі Рання Зоря (колишні хутір Березово-Ярськ, пізніше — Червона Зірка) Міловського району Подінців’я (так ще називають Луганську область) — сточища річки Сіверський Донець. Щоправда, нині зустрічати сонце в цьому населеному пункті, де за переписом 2001 року було 106 жителів, майже нікому — жителі покинули Ранню Зорю 2016-го, хоч офіційно тут зареєстровано ще 16 осіб.

Виставки виробів народних майстрів на Закарпатті відбуваються неодноразово протягом року і прикрашають багато знакових для області свят. Але та, яку відкрили з нагоди відзначення 30-ї річниці Незалежності України, у багатьох сенсах незвичайна. Вона продемонструвала зростання майстерності народних умільців, більшість з яких виявили нові творчі сторони своїх талантів. На виставці побував і кореспондент «Урядового кур’єра».

Сьогодні українські діти, які під час літніх канікул відпочили й набралися сил, сіли за парти. Це вже другий навчальний рік, що починається в умовах пандемії коронавірусу. Аби запобігти поширенню цієї хвороби у школах під час освітнього процесу, Міністерство освіти і науки подає відповідне роз’яснення. Воно ґрунтується на досвіді, здобутому за попередній коронавірусний період.

Напередодні нового навчального вересня у педагогів, які працюють у школах ОРДЛО, враз побільшало клопотів. Адже до шкільної програми поряд з наявним обов’язковим вивченням російської мови заплановано ввести ще й новий предмет «родной язик». Насправді це клонована з перевіреною практикою навчальна програма РФ, на яку вже сім років підсаджують дітей та вчителів окупованої частини українського Донбасу.

Уже сім років українські воїни стійко захищають незалежність Батьківщини, проявляють надзвичайний героїзм. На жаль, війна, яку на українській території підступно розв’язала Росія разом зі своїми маріонетковими бойовиками, й далі забирає життя наших відважних захисників. Маємо завжди пам’ятати і бути вдячними тим героям, хто заплатив найвищу ціну в боротьбі з агресором і окупантом.

Спливають останні дні літа. А з ними — й надії відчути зміни на краще в екологічній ситуації на великих і малих річках Черкащини. Приміром, оспіваний у піснях, поезіях і романах Дніпро-Славутич у цю пору має досить жалюгідний вигляд. Щороку в останній місяць літа головна водна артерія України дедалі більше нагадує замулену калюжу з їдким запахом, зеленою водою й безліччю водоростей та сміття. Цвітіння води, пояснюють екологи, — це природний процес, спричинений розмноженням синьо-зелених водоростей. А у воді відбуваються й інші хімічні й біологічні процеси, не сприятливі для всього живого.

Від кожної поїздки на фронт чекаю не лише на зустрічі з цікавими людьми, а й позитивний заряд, який налаштовує на відверту розмову з читачем. Саме після таких творчих відряджень відчуваю прилив енергії та бажання розповідати про хлопців з передової. Різних за віком, характером, вдачею, але однакових та рішучих у солдатському житті. Одягнувши однострій, вони стають єдиним цілим, що гуртує наших захисників, мобілізує на виконання бойових завдань. Тоді бачиш перед собою не просто воїна, а мотивованого чоловіка, який готовий не лише стояти на своїх позиціях попри будь-які провокації російського агресора та їхніх посіпак з так званих Л/ДНР, а й іти в атаку.

Дорога до Станиці Луганської була довгою. Тому, вмостившись на задньому сидінні військового позашляховика, я вирішив одразу подружитися з попутниками: оператором військового телебачення ЦТРС Геннадієм Салівоном (задрімав уже через 20 хвилин поїздки), який сидів поруч, і начальником пресгрупи оперативно-тактичного угруповання «Північ» старшим лейтенантом Оленою Мокренчук (зайняла переднє сидіння біля водія). Старший лейтенант у камуфляжі виявилася дуже приємною, розумною, чудовою співрозмовницею. Завдяки їй я поповнив диктофон найтрагічнішими спогадами про війну, не помітивши, як доїхав до місця призначення.