Гуморина-2017 справила приблизно таке саме враження, як Ермітаж на нового росіянина: «Бідненько, але чистенько». До епіцентру свята, яким знову після перерви на революційно-воєнні події став парад, я йшов від початку Садової. Тож очікував побачити хвіст веселої кавалькади ще десь поблизу поштамту, як було у колишні часи. Та все мало такий вигляд, наче й не була жартом першоквітнева новина від однієї з місцевих агенцій про те, що парад несподівано перенесли у зовсім інше місце. 

Час змінити суспільну парадигму щодо освіти  настав ще вчора. Сучасні учні заслуговують на те, щоб зруйнувати стереотип учитель завжди правий — і обстоювати власну думку. Помилкове й намагання дати однаково велику кількість інформації всім дітям. 

Звичайно, обираючи у 2015 році Артема Кухаренка, тоді ще студента, сільським головою, жителі Подільського ризикували. Хоч ризик був виправданий: односельці добре знали працьовиту інтелігентну сім’ю Кухаренків, а сам Артем завжди був на видноті — то виступав у художній самодіяльності на сільській сцені, то організовував спортивні змагання, дозвілля молоді. Ризикував і сам Артем, адже відповідальна у селі виборна посада багато до чого зобов’язує. Передусім — віддавати інтересам громади всі сили, знання, вміння, час. Однак якщо бажання допомогти рідному селу й переповнювало його, то практичних знань, досвіду розв’язання численних проблем, зрозуміло, бракувало. До того ж він закінчував навчання у Черкаському державному національному університеті, що також потребувало чимало зусиль і уваги. 

Весна у слобожанській області не принесла чогось неочікуваного чи несподіваного: розталий сніг оголив усю дорожню картину, яка виявилася такою, як і в попередні роки: з численними ямками і ямами, вибоїнами і руйнуваннями, відповідними епітетами і метафорами водіїв. 

— Селище Водяне нас зустріло «Градами», — згадує перший фронтовий день санітар солдат Віктор Богдашевський зі складу медичної роти однієї з механізованих бригад. — Ми тоді півдня просиділи у бліндажі, вслухаючись у радіоефір, але, на щастя, обійшлося без поранених і втрат. 

У моєму рідному Житомирі на все місто один підземний перехід, збудований ще за радянських часів навпроти тодішньої панчішної фабрики «Комсомолка», а нині знаного на всю країну виробника шкарпеткової продукції ПАТ «Україна». Поряд із підприємством — відомчий гуртожиток і дитячий садочок, а навпроти через дорогу — дві школи й великий спальний мікрорайон, де багато молоді, тобто мам із малими дітьми. 

Понад три роки тому парламент ухвалив Кримінальний процесуальний кодекс, де одним з основних завдань кримінального провадження визначалось забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування і судового розгляду. На жаль, практика його застосування засвідчила наявність норм, які не дають змоги дотримуватися розумних строків у кримінальному провадженні. 

Багато хто переконаний, що за останні три постреволюційні буремні роки українці значно стрімкіше й ефективніше почали позбуватися соціальної амнезії, ніж це їм вдавалося впродовж понад двох десятиліть Незалежності. І справді, частина наших громадян нарешті усвідомила себе окремішнім і самодостатнім народом, зацікавилася своїм минулим, у деяких людей з’явилася тяга до автентичного, національного. 

Кожен, хто бував в Ужгороді, добре знає, що саме тут розташовано  перехід кордону до Словаччини, європейської держави з 5-мільйонним населенням. Не дивно, що й в українській Закарпатській області живе їхня численна етнічна група. До речі, як і в інших сусідніх європейських державах — у Сербії, Хорватії, Румунії, Угорщині. До більшості з цих країн словаки прийшли на запрошення їхніх урядів як переселенці, займаючи там вільні землі.  У міжвоєнний період кількість словаків на Закарпатті, яке тоді входило до складу Чехословаччини, сягала 38 тисяч. Проте одразу після Другої світової їм довелося пережити складні часи: згідно з підписаною радянсько-чехословацькою угодою і закриттям кордонів переважна частина жителів краю цієї національності змушена була переїхати на рідномовну батьківщину — Словаччину. Натомість із країни-сусідки до України переїхали тисячі русинів-українців. 

З їхніх вуст наша країна дізнається про світ, а світова спільнота — про Україну. Саме тому праця журналіста-міжнародника важлива й відповідальна. Медійникам нині доводиться працювати в умовах гібридної війни, яку сусідня країна-агресор невпинно нав’язує всьому світові. Тож з огляду на сучасні виклики майстри слова потребують відповідної професійної підготовки, практичних навичок. Актуальні проблеми галузі порушили представники Міністерства закордонних справ, Міністерства інформаційної політики, відомі дипломати й медійники, викладачі українських та іноземних університетів під час круглого столу «Міжнародна журналістика в Україні: пошук освітньої моделі».