Над входом у білу чепурну будівлю Одеської кіностудії зі студійною емблемою легкокрилого вітрильника в останні роки часто вішають оголошення: «Тут знімається кіно». Кіностудія, яка знімала кіно про москвича Жеглова з МУРу, і сьогодні привертає увагу росіян. Наприклад, в Одесі «народилася» більшість частин фільму «Ліквідація». А увагу міжнародної громадськості у 2007 році привернула стрічка Єви Нейман «Біля річки», знята на березі Чорного моря. Вона на 36-му Роттердамському кінофестивалі зайняла одне з призових місць.
Разом з тим, за огорожею Одеської кіностудії у явному дисонансі з нещодавно відреконструйованою фігурою хлопчика — Нарциса (робота зі справжнього італійського мармуру, якій виповнилося 115 років!) «маячить» недобуд радянських часів. 

Приказку «Швець без чобіт, а тесля без воріт» часто згадують жителі й гості населених пунктів, розташованих на узбережжі Азовського моря. Адже через незаконно встановлені на березі огорожі, шлагбауми тощо люди не мають вільного доступу на пляжі. Втім, є кілька способів уникнути перспективи тішитися морем «у клітинку», тобто через металеву сітку. Найперший — дибуляти десь за межі населеного пункту й шукати місця, де ще не ступала нога самовільних забудовників. Ще один варіант — платити чималі гроші за проживання й відпочинок на елітних територіях, оточених парканами.

Побував у Тбілісі наприкінці дев’яностих років, ще за часів президентства досвідченого вовка радянської дипломатії Едуарда Шеварднадзе, і столиця Грузії залишила тоді в душі гнітюче враження. Примари неосвітлених багатоповерхівок, з вікон яких ощетинилися на невидимого енергетичного агресора труби-димарі квартирних буржуйок, масове безробіття, голодний блиск в очах городян… Усі ми, сусіди з колишнього комунального совка, переживали тоді далеко не найкращі часи, але грузини, як на мене, особливо болісно, з почуттям надломленої гордості.  

іде правди діти: ми вже давно звикли фінансувати заклади охорони здоров’я, попри так звану безплатну медицину. Благодійно-примусовий внесок, незважаючи на його сумнівний правовий статус, процвітає, нерідко збагачуючи не так фінансово-матеріальну базу того чи того закладу, як певну частину його керівництва чи комерційних структур, що присмокталися до нього.
Така залізна логіка, очевидно, вкоренилася й у практиці роботи частини персоналу 3-ї міської лікарні Черкас, куди недавно «швидка» доправила хворого. Маючи статус лікарні швидкої допомоги, заклад забезпечує невідкладними послугами багатьох пацієнтів, які потребують екстреного лікарського втручання. 

Перша персональна виставка молодого художника Сергія Поноченюка, що пройшла в київській галереї «Митець», не залишила байдужими поціновувачів мистецтва. Понад 80 робіт, серед яких космічні абстракції, написані олією, графічні малюнки, виконані олівцем та ручкою, приваблювали загадковістю і безмежною фантазією митця. Особливістю заходу став унікальний арт-проект «INNRG», що створив художник разом з командою однодумців, завдяки якому виставку відвідували незрячі. Спеціально для них з деяких полотен було зроблено вирізьблені з дерева копії. Тож людям з вадами зору випала можливість обстежувати руками рельєфні дерев’яні картини, самим уявляти й розуміти, що вони зображують.  

Самочинне знесення монумента Леніна в Охтирці на Сумщині та емоційна обіцянка міського голови Харкова Геннадія Кернеса попереламувати руки і ноги за спробу вчинення аналогічних дій у колишній столиці України набули широкого суспільного резонансу, що засвідчує гостроту і актуальність задавненої проблеми.
Нині ніхто точно не скаже, скільки пам’ятників «вождю» налічується в Україні. Зазвичай оперують даними у «понад одну тисячу», хоч насправді йдеться лише про монументи, що через свою мистецьку цінність взяті на державний облік. Тим часом мало не в кожному великому селі, біля прохідних заводів, на територіях військових частин тощо був «власний» Ленін — бюст або в повний зріст, зазвичай виконаний із недовговічних матеріалів.

Факти фіксують події вчорашнього і сьогодення. Ставлення до них визначає майбутнє. І коли реальні кроки підміняють деклараціями, обіцянками, тривога за завтрашній день зростає.
Саме про це йшлося на міжнародному симпозіумі «Ставлення суспільства та держави до науки в умовах сучасних економічних криз: тенденції, моделі, пошук шляхів покращення взаємодії».
Основна його мета — аналіз ситуації в науці в періоди економічних криз, узагальнення досвіду використання науки як найважливішого антикризового засобу та розробка рекомендацій для використання науки як інструменту подолання економічних криз на міжнародному, національному та регіональному рівнях.

Державтоінспекція Дніпропетровщини б’є на сполох: рівень аварійності на дорогах у порівнянні з минулим роком зріс на 40%. Кількість загиблих в автомобільних аваріях збільшилася на 80% (!), а травмованих — на 45%. Причому більшає дорожньо-транспортних пригод за участі і вини водіїв громадського транспорту.
Як повідомив заступник начальника відділу автомобільно-технічної інспекції УДАІ ГУ МВС України в Дніпропетровській області Юрій Туленко, за чотири місяці цього року за участі водіїв автобусів (мікроавтобусів) на Дніпропетровщині зареєстровано 77 дорожньо-транспортних пригод, у яких 9 людей загинули і 109 травмувалися (по Україні 158 таких ДТП, 23 загиблих, 382 отримали травми різного ступеню важкості). 

Упроваджуючи сучасні інформаційно-комунікаційні технології, які допомагають забезпечувати якісну освіту, викладачі Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини інтенсивно застосовують нові форми та засоби навчання. Саме поєднання традиційних та інноваційних форм і методів, зокрема використання сучасних інформаційних технологій, переконані вони, дає змогу інтенсифікувати та підвищувати ефективність усього навчального процесу. Щороку дедалі більшої популярності набуває дистанційне навчання як альтернативне традиційним формам — денній та заочній. Про це ми розмовляємо із проректором університету Тетяною КОЧУБЕЙ.  

Театральна сцена столичного Будинку вчителя. Розпочинається вистава, підготовлена на основі роману професора Олександра Фільца «Двірнича спілка». Дійство — реалії життя. Але сприймаються вони глибше, проникливіше, кличуть до дії… Серед акторів — люди із психічними вадами. Але присутні забувають про це. Піднятися над хворобою їм допомогло мистецтво.
У дискусії про межу між нормальністю та божевіллям зламало списи не одне покоління науковців і філософів. Львівські психіатри вирішили експериментальним шляхом перевірити, який вигляд матимуть на сцені психічно хворі, і створили театральну групу, в складі якої пацієнти, працівники лікарні, професійні актори та волонтери.