Недавно фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва провів у Києві круглий стіл щодо запровадження ринку землі. На ньому презентували результати соціологічного дослідження, проведеного спільно з Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова.

Поліпшення бізнес-клімату, збільшення інвестицій, боротьба з контрабандою, спільне кіновиробництво, співпраця в енергетичній галузі, а також подальше проведення реформ — саме такі питання обговорили делегації України та Словацької Республіки в ме­жах офіційного візиту до нашої держави Президента Словаччини Зузани Чапутової.

В обласному центрі Закарпаття в межах святкування Днів міста провели зустріч з нагоди 100-річчя з часу офіційного вжитку нинішньої назви міста Ужгород. Адже її почали використовувати лише з 1919-го — з часу входженням краю під назвою Підкарпатська Русь до складу Чехословаччини. Раніше послуговувалися угорськомовним відповідником Унгвар.

Ми постійно стверджуємо, що Україна — морська держава, і формально це справді так. Адже маємо вільний вихід в Чорне й Азовське моря, а в наші порти ще заходять судна з усього світу. Проте, коли проаналізувати здобутки і втрати цього комплексу за роки незалежності, то стає очевидним, що пишатися особливо нічим. Не стало одного з найбільших у світі Чорноморського морського пароплавства внаслідок необдуманих, а інколи й злочинних дій тодішніх державних мужів, фактично втрачено судноремонтні підприємства, на ладан дихає і суднобудівна галузь.

Що робити зі спадком українського радянського мистецтва 1920-х? Заборонити чи сприйняти? Яке його місце в новітній українській ідентичності? Чи можлива його «декомунізація»? Чи коректно представляти національний комунізм 1920-х як своєрідну форму націоналізму, а український авангард — як суто естетичну систему, виносячи за дужки їхній політичний зміст? На ці питання немає простих відповідей. Але суспільна дискусія навколо них неповна без комплексного висвітлення феномена кіно 1920-х. На цьому під час відкриття Музею кіно в столичному Довженко-Центрі наголосив його генеральний директор Іван Козленко.

Президент Володимир Зеленський заявив, що санкції проти Російської Федерації залишаються дієвою зброєю дипломатії як єдиного шляху до завершення війни на Донбасі й відновлення територіальної цілісності України. «Ми мусимо завершити війну та повернути свої території. Але я не раз казав: єдиний шлях до цього — це дипломатія. Її потужна та дієва зброя — це саме санкції», — наголосив глава держави під час виступу на 16-й щорічній зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES) у Києві.

Разом зі згорьованими тугою за малою батьківщиною українцями стою біля пам’ятного хреста жертвам голодоморів і політичних репресій на алеї Небесної Сотні у Києві, й одна за одною слухаю трагічні долі їхніх родин. Ось вона, жива колективна пам’ять, у яку, наче пазли, складаються ті долі. Її воістину золота нитка не порвалася під могутнім пресом радянщини, а вплелася в новітню історію незалежної України. І її звідти вже не вирвати! Бо хіба могли подумати батьки холмщаків і лемків, забужанців і бойків, які мовчали довгих пів століття, що їхні діти на повен голос говоритимуть (ні, просто кричатимуть!) про ту велику кривду в центрі нашої столиці? Та ще й так, щоб почули не лише Печерські пагорби, а й увесь світ! Адже в ньому так багато нашого, українського цвіту.

Музика, що лине зі сцени, коли оркестром диригує Раміро Аріста, неначе втягує слухача в новий невідомий світ. І не лише завдяки звучанню творів, а й через манеру диригування. Це безупинний «танець» рук, ніг і всього тіла, що пульсує енергією. Відкрита усмішка, незвичайна харизма диригента за лічені хвилини притягують глядача і вже не відпускають.

Яскраво-жовтий саморобний кемпер буковинського мандрівника можна побачити на Закарпатті, у Виженці, в Буковелі й на Памір-фесті. Зовні й не скажеш, що у ньому поміщаються і спальня, і кухня.

Невеличкий причеп облаштовано майже всіма зручностями: газовою плиткою, гарячою водою, телевізором і навіть двоспальним ліжком з ортопедичним матрацом. «Де ти це купив?» — допитуються друзі в Ігоря Ватрущака і не вірять, що він змайстрував цей мінідім сам — за півтора місяця, вечорами після роботи. 

Знімав її з різних ракурсів. Потім, переглядаючи світлини, спинився саме на цій. Можливо, такою бачать швачку Раїсу Войтенко її численні відвідувачі зі Степанців Канівського району на Черкащині? Життєві клопоти таки торкнулися усміхненого обличчя майстрині, але уважний погляд випромінює доброзичливість, бажання допомогти. Знає, як нелегко нині на селі. Зокрема й із побутовим обслуговуванням. Гарну швачку важко знайти, а потреба в цьому величезна. Вшити, перешити, вкоротити, подовжити — скільки таких потреб з’являється щодня! Досі, аби це зробити, їздили аж у Канів. А потім кілька тижнів чекали, щоб забрати річ.