На території Миколаївського політехнічного коледжу відкрили алею на честь Максима Алдошина, водія-стрільця взводу охорони та патрульно-постової служби Миколаївського зонального відділу Військової служби правопорядку.
Максимові Алдошину було всього 23 роки. Контрактником він пішов воювати на схід країни. Там разом із ще двома бійцями потрапив у засідку терористів. Хлопець зазнав тяжкого поранення, але зумів вивести автомобіль з-під шквального обстрілу.
Боєць був зразком для товаришів під час виконання обов’язку, прикладом сумлінного і принципового ставлення до служби. Швидко і якісно виконував усі поставлені завдання, проявляючи ініціативу, мав високе почуття відповідальності за доручену справу.

«Пливе кача» лунала над Кушугумським степом, розривала душу і виймала серце невимовна туга. Ця пісня-біль за загиблими борцями за волю і гідність нашого народу ще з часів прощання з Небесною Сотнею стала символом всенародної печалі від втрати найкращих своїх синів. Сотні запоріжців, що прийшли провести в останню путь невпізнаних героїв неоголошеної гібридної війни, що вмиває кров’ю український схід, просто стали на коліна. Своїми слізьми і квітами вони укрили труни з останками, за якими вже жодним чином, окрім аналізу ДНК, не можна було визначити, кого саме ховають. 

Він народився у серпні, як і незалежна Україна. Для нього вона була понад усе. На столичному Майдані перебував упродовж трьох місяців. Батькові мовив: «Якщо ми підемо звідси, України завтра не буде». Не пішов, але навічно став воїном Небесної Сотні. Свій 20-й серпень уже зустрів у вічності. Його Україна свій 23-й день народження зустрічає у борні, але знає, що її єдність та волю бережуть справжні Герої — такі, як він, Устим Голоднюк. 

Гадаю, священний обов’язок живих — пам’ятати кожного загиблого на нинішній війні на сході країни на прізвище, ім’я і по батькові. Сумчанина Олександра Григоровича Ткаченка 26 липня Президент України посмертно нагородив орденом «За мужність» I ступеня, а міністр внутрішніх справ відважному воїнові присвоїв чергове звання «майор міліції». 

Черкащина попрощалася зі ще одним героєм нинішньої війни — 22-річним Русланом Чубатенком. Попрощалася з великим болем, із німим запитанням: скільки ще життів треба віддати цій неоголошеній, підступній людожерці-війні? Гинуть найкращі, найсміливіші, найсвідоміші сини України, яким би ще жити й жити. 
Він був, як сам казав, звичайним хлопцем. У рідних Березняках Смілянського району мав багато друзів. Любив пожартувати, посміятися.

Різдво Христове далекого вже 1988 року першокурсники факультету журналістики вирішили відзначити зі справжніми колядками і кутею не на кухні гуртожитку, а в найбільшій лекційній аудиторії, чим спричинили неабиякий рейвах серед партноменклатури та совдепівського планктону. А коли дамоклів меч відрахування вже не нависав над молодими гарячими головами і вся ідеологічна піна нарешті спливла, в робочому кабінеті декана ідеологічного факультету студенти, що залишилися наодинці з професором, почули від Анатолія Захаровича: «Хлопці, а мені чого куті не лишили?»   

Він міг і не їхати до Слов’янська, адже тоді виконував обов’язки начальника спецпідрозділу «Альфа» УСБУ в Сумській області. Однак не вагався жодної миті, бо знав: таким чином у чорні обійми смерті можуть потрапити його підлеглі. Вирушаючи в дорогу, відчував небезпеку, навіть обмовився одному з товаришів: мовляв, назад дороги немає і вже не буде. 

Цього року виповнилося століття з дня народження Миколи Куделі — відомого волинянина, дослідника творчості Великого Кобзаря, учасника національно-визвольного руху за незалежність України, політв’язня. Ім’я цієї людини в поліському регіоні відоме дуже добре. Адже уродженцю села Буяні Луцького повіту випала неординарна доля, чимало фрагментів якої і нині не залишають людей байдужими.

А ще — частково дають відповідь, чому саме жителі Західної України не сприйняли радянську владу і тривалий час боролися проти насаджування комуністичної ідеології. 

Вихователька однієї з місцевих шкіл-інтернату розповіла про недавній характерний випадок. Один із малих вихованців, прокинувшись вранці, гірко розплакався. На запитання про причини сліз спершу довго відмовчувався, а потім таки зізнався. Виявляється, хлопчаку приснилося, що вже настав мир, а тому він дуже засумував, збагнувши, що поки все, «як завжди»… А трохи перегодя малюк довірливо шепнув на вухо вихователю: «Я хочу миру навіть дужче, ніж повернутися до мами…»
Різні сни відтепер сняться трьом неповнолітнім сестричкам Кривошеєвим — ученицям Амвросіївської школи-інтернату для дітей-сиріт та позбавлених батьківської опіки. Та віднедавна у цих сновидінь є дуже важлива особливість. Тепер тільки там, заплющивши очі, вони знову можуть побачити свого старшого брата Сергія. Веселого і дужого, а головне — живого. А у реальному житті, на жаль, 18-річний воїн-десантник усміхається їм тільки з фотографії…

Той день і ту хвилину вона пам’ятатиме завжди. Саме поралась на кухні, готувала обід для сина, невістки й маленького онучка Сашка, як почула легкий скрегіт ключів у дверному замку. Той звук чомусь наче вогнем обпік:  син Валерій, хоч би коли повертався з роботи чи поїздки, завжди дзвонив у двері. І дзвінок завжди дзеленчав радісно. А тут…