Навряд чи знайдеться в історії Великої Вітчизняної війни приклад, коли розвідника-єфрейтора було удостоєно орденів Слави трьох ступенів (а їх прирівнюють до Зірки Героя) в  стислий термін — упродовж восьми місяців. А якщо взяти до уваги, що напередодні її закінчення солдат зазнав тяжкого поранення і кілька місяців провів у госпіталі, то, вважай, кожен орден знаходив власника з інтервалом два місяці. Саме такий геройський рядок вписав у літопис тієї війни Микола Фостенко.  

Зацвітуть вишні, набубнявіють бруньки яблунь, зашумить молоде листя лип і тополь. З кожним подихом вітру вони вклонятимуться пам’яті тих, хто віддав життя за Незалежність, за Свободу, за Україну. Ще немає тих садів, ще не забиті кілочки розмітки під ті алеї та сквери, але є в нашого народу така традиція — вшановувати героїв, отже сади і парки будуть.
«У День Героїв Небесної Сотні ми вшановуємо їх промовами і мітингами, але це далеко не все, що можемо зробити для увічнення їхньої пам’яті», — вважає директор Інституту національної пам’яті і безпосередній учасник Революції гідності Володимир В’ятрович.

З 1 лютого цього року військовослужбовці, які беруть участь у проведенні АТО, отримуватимуть тисячу гривень за бойовий день. Для наших військових також передбачено преміювання за кожен підбитий танк, БМП, знищену артилерійську систему. Про це заявив Президент Петро Порошенко в ході урочистої церемонії покладання квітів до Пам’ятного Хреста Героям Крут на Аскольдовій могилі у Києві (саме 29 січня 1918 року біля станції Крути в Чернігівській області студенти вступили у нерівний бій з більшовицькою ордою та полягли смертю хоробрих за Українську Народну Республіку). Разом з учасниками церемонії Президент вшанував пам’ять полеглих хвилиною мовчання. 

Пишу ці рядки і не можу втамувати сльози… З Максимом Пресняковим я познайомилася влітку, коли разом з волонтерами дніпропетровського Жіночого батальйону привозили допомогу бійцям розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади і проводжали хлопців на передову («Молимося за тебе, повертайся живим!», «УК» від 13 серпня 2014 року). Короткого спілкування (у тій статті Максима названо Михайлом) було достатньо, щоб зрозуміти, що він справжній український офіцер, справжній чоловік, світла і порядна людина. 

Цими днями черкащани провели в останню путь одного з «кіборгів» — бійця окремого аеромобільного батальйону Олексія Панченка. Загинув він 19 січня від підступної кулі снайпера, захищаючи територію донецького аеропорту від чергової атаки російських окупантів. 

Українська земля назавжди стала рідною для хлопця з простої вірменської родини, яка на початку 1990-х, рятуючись від жахів війни у Нагорному Карабасі, оселилася у мирній Березнуватівці Солонянського району Дніпропетровської області. Тут, у мальовничому українському селі, 2 серпня 1993 року у Гагіка та Венери Нігоянів із села Навур і народився довгоочікуваний і єдиний син.  

Щороку Марія Шимон дарувала чоловікові Петру сина. Немов за хронометром, на світ у закарпатському селі Угля на Тячівщині один за одним прийшли Іван, Сашко та Віталій. Через півтора року після народження останнього з них, 19 грудня 1990-го, на самого Миколая, після важкої хвороби Марія перенеслася в інший світ. Батькові з трьома малолітніми дітьми на руках — ні кудись поїхати, ні вдома грошей заробити: початок 1990-х. Привів у дім іншу господиню, яка стала матір’ю його синам. У Віри теж був син, який хлопцям став братом. 

Рішення про введення радянських військ до Афганістану ухвалили 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС. Першими висадилися 24 грудня 1979 року на аеродромі Баграм, поблизу Кабула, частини 105-ї гвардійської повітрянодесантної дивізії. Одночасно в Афганістан через Кушку й інші прикордонні пункти увійшли 357-а і 66-а моторизовані стрілецькі дивізії. У середині  1980-х в Афганістан ввели додатково 16-у і 54-у мотострілецькі дивізії. Моджахеди чинили завзятий опір. Їм допомагали гори, які займають велику частину Афганістану. Наземні операції проходили з неймовірними труднощами. Серед тих, хто першим потрапив у пекло афганської війни, був ірпінчанин Микола СИДЕНКО. 

Пожовклий, потертий на згинах армійський бойовий листок «Миротворець» привертає увагу зосередженим мужнім обличчям юнака з гвинтівкою. Та ще інтригуючим заголовком «Стріляє влучно лейтенант, який став рядовим». Це про Максима Харченка — снайпера, радіотелефоніста, який змінив погони лейтенанта МВС на солдатський однострій. 

«Немає слів, емоції — рікою», — цей поетичний рядок, який прочитав у соцмережах ще скривавленого майданівського лютого, вп’явся мені в пам’ять. Тож, зрозуміло, знову зринув, коли став розглядати експонати фотовиставки «Революція Гідності», яку демонструють на Тернопіллі кілька місяців. 70 світлин зафіксували миті спротиву українців на головних площах столиці та в обласному центрі.