У пам’яті кожного народу є дати, забувати про які — непростимий гріх. День 22 червня 1941 року, в який розпочалась Велика Вітчизняна війна, належить саме до таких.

Однак цю дату не тішили увагою ні за радянських часів, ні навіть нині, коли, на жаль, вистачає охочих трактувати всенародну війну з фашизмом за совєтсько-німецький конфлікт, до якого ми, українці, причетні лише побіжно.

Ця непересічна людина є ходячою енциклопедією з історії свого рідного міста — Києва. Запитайте у нього будь-що, і Дмитро Васильович миттєво відреагує змістовною відповіддю. Під час інтерв’ю подеколи озивався телефон у закутку Українського дому, де нині змушений тулитися Музей історії Києва, йому мимохіть доводилося відволікатися до слухавки. Але жодного разу не перепитав: «Так на чому ми зупинилися?»

Болючою темою для нього є окупація столиці, яку бачив на власні очі і відчув на власній дитячій шкірі. Оскільки цього літа виповнюється 70 років, відколи війська нацистської Німеччини вдерлися на територію тодішнього Радянського Союзу, і початку героїчної оборони столиці України, тему для розмови довго шукати не довелося.

Однією з найбільших трагедій в історії Чернігова, співмірною тільки із руйнуванням міста монголо-татарами, назвав бомбардування обласного центру 23-25 серпня 1941 року автор книги "Чернігів у роки війни (1941-1943)" професор Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя, доктор історичних наук Сергій Леп'явко. 

Правоохоронці захищали військові склади від нападу переважаючих сил ворога. Захоплення цих об'єктів загрожувало мирному населенню грабежами й насиллям, розгулом анархії та беззаконня, які сягнули б не лише Ніжина, а й Чернігова та Києва. 

За ініціативи керівників органів внутрішніх справ України, Росії та Білорусі на території трьох держав пройшла військово-патріотична акція "Вахта пам'яті". Працівники міліції, які у буремні роки Великої Вітчизняної захищали рідну землю, отримали можливість зустрітися з бойовими побратимами з сусідніх країн. Маршрут об'єднаної делегації ветеранів проліг через Москву, Волгоград, Севастополь та Брест.

"Ветерани народ бойовий". Цей рядок з відомої пісні спав на думку саме напередодні великого свята Перемоги. Ані дощ, ані мінімальна, як для травня, температура повітря не змогли зупинити ветеранів Оболонського району столиці, котрі за усталеною роками традицією разом з усією країною відзначили найзначущіший для всіх українців день - 9 Травня.

Для Василя Панасовича День Перемоги - найдорожче свято. Цього дня він обов'язково зодягає свою генеральську форму і крокує до Меморіалу Вічної Слави. Важко дається хода ветерану, але не звик відступати перед труднощами чи проблемами. Хіба що зовсім сили залишають, то погоджується, щоб підвезли автівкою. Адже, каже, не таке довелося пережити. 

Напередодні Дня Перемоги пам'ять повертає мене до широкого поля поблизу Яготина, де два роки тому відкрито пам'ятний знак на честь загиблих тут у бою з фашистами воїнів-правоохоронців, останніх захисників Києва… 

Увесь світ знає про криваві злодіяння німецьких фашистів у білоруській Хатині, чеському Лідице, французькому Орадурі... У цьому переліку й українська Корюківка, кількість жертв якої у десятки разів більша... 

Федір Іванович - житель села Бистричі Березнівського району на Рівненщині - до останнього любив зустрічатися з молоддю, завжди відвідував місцеву школу, ділився з її учнями своїми спогадами про тяжкі воєнні будні, що стали запорукою Великої Перемоги. Пригадую одну з останніх його розповідей.