Їх, голлівудських,  важко зрозуміти. Організатори не спромоглися перенести 54-ту церемонію в Лос-Анджелесі через трагічну звістку та пів-вечора  згадували «найкращий голос», переспівуючи її пісні, — шоу має тривати. А доки  на «Фабриці мрій»  продукують зірок, не будуть безробітними  й психоаналітики, наркологи  та… постачальники дурману.  

Ця пісня претендує бути вписаною в Книгу рекордів Гіннеса за тривалу популярність на українській естраді, а прообраз її героїні — Марія Федорівна Киселиця — на еталон скромності і внутрішньої краси. Тож доки політики дискутують, чи може кухарка керувати державою, талановиті буковинці — поет Михайло Ткач, композитор Степан Сабадаш та співак Дмитро Гнатюк — довели піснею, яка облетіла півсвіту, що прима кулінарії може керувати найвитонченішими струнами людського серця.  

Вони не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса — Черкащині. І, напевне, обов’язково зустрілися б і  здружилися. Тільки ось жорсткі життєві реалії, за яких так рано не стало Василя, змусили їх на кілька років розминутися в часі.
1965 року на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського Пашкевич приїхав працювати хормейстером цього колективу. Йому було 27 років. А Василь Симоненко майже в такому самому віці, тільки на два роки раніше, відійшов у інші світи.

Мого двоюрідного брата повернули додому важко пораненого, дивом уцілілого, через півроку афганської служби та місяця лікування у шпиталі. В Афган він потрапив мало не зі шкільної парти. І на все життя залишився інвалідом. Мої сумні спогади після концерту перериває незнайомий чоловік, що з гвоздикою у руці прямує до мене: «Тримайте!» Беру квітку, дякую і підходжу до колишнього колеги по роботі: «А ти що, теж афганець?» «Так. А ось, — показує на чолов’ягу, який подарував квітку, — знайомся, мій бойовий побратим Олег Штефанеса».

Нині про чорнобильську біду зазвичай згадують лише з нагоди чергових Днів і річниць, а публікації на цю тему найчастіше зводяться до матеріальної сторони проблеми — ситуації із виплатою «чорнобильських» допомог і фінансуванням встановлених законом пільг чи стану виконання іноземними партнерами взятих ними під час закриття ЧАЕС зобов’язань. Не менш популярні репортажі із зони відселення про покинуті села й умови життя небагатьох їх жителів, які наперекір усьому повернулися до рідних домівок.

Колись тут налічувалось до двох сотень містечок, населених переважно євреями. Та чи багато знаємо ми про цих людей, які віками жили поряд з нами на українській землі? Чим збагатили вони нашу спільну культуру і якими залишились у пам’яті не лише свого народу? Пошуками відповідей на ці запитання перейнялися у діючому в Житомирі національно-культурному центрі «Хесед Шломо», започаткувавши історико-культурологічний проект «Штетл», що в перекладі з ідиш означає «Містечко».  

28 листопада 1986 року урядова комісія під головуванням Бориса Щербини заслухала доповідь Державної комісії щодо приймання на технічне обслуговування законсервованого енергоблока №4 Чорнобильської АЕС та про завершення робіт щодо укриття блока.  

Мої  дідусь і бабуся втратили на початку 1930-х років двох дітей. Але встигли до зловісної зими перебратися в місто до рідні, й так уберегли молодшого сина. І він став моїм батьком…  

Бо це у всі інші дні «хтось скаче, а хтось плаче» — така філософія життя: щодня комусь народжуватися, а комусь помирати, комусь радіти, а комусь зустрічатися віч-на-віч з горем. Та коли це горе стосується багатьох мільйонів співвітчизників, як Голодомор-геноцид 1932—1933 років, їхнім предкам ніколи не можна забувати про нього, ще й керуючись своєю совістю.  

Велика трагедія спільноти складається з величезних трагедій конкретних людей і їхніх сімей. Коли вбивають, обривають цілий світ. У Бабиному Яру вбивали лише за те, що вони люди, які, за теорією фашистів, підпадають під расову зачистку (одних за етнічними, інших — за політичними ознаками, а були й такі, що потрапили «під гарячу руку», і просто хворі). Їх ловили, заманювали обманом. Влаштовували облаву, як на звірів. І вбивали, вбивали… Не лише жертв. Кати вбивали в собі людяність. Аби позбавити від неї інших.