Жительку Миколаєва Оксану Макар, згвалтовану та ледь живу, спецрейсом доставили до Донецького опікового центру Інституту невідкладної і відновної хірургії імені В. Гусака ще 16 березня. У цьому закладі вже напрацювали чималий досвід лікування, здавалося б, безнадійних пацієнтів: приміром, дуже часто ними ставали гірники після аварій у шахтах. А з огляду на солідний набір сучасного обладнання та препаратів з’явилися певні шанси й на порятунок пацієнтки, яку привезли сюди у вкрай важкому стані  

Цю дату буде відзначено низкою подій, географія яких перетне кордони України. У понеділок на будівлі Центру Леся Курбаса відбудеться урочисте відкриття меморіальної  дошки з бронзи. Дошка, яку виготовили на заводі «Південмаш» (автори — народний художник України Володимир Небоженко і майстер-ливарник Федір Майстренко), є точною копією дошки, встановленої на фасаді Віденського університету, де навчався режисер.  

Нарис про 87-річного вчителя, фольклориста з буковинської Путильщини, який півстоліття збирав казки, перекази і легенди з усієї України, записав і відредагував 8300 цих фольклорних перлин і видавав, в основному, за власний кошт, вийшов в «УК» невдовзі після того, як він пішов у небуття. Ця сумна звістка надійшла з карпатського села наступного дня після похорону. У різдвяні дні, коли відбувалося останнє в його житті інтерв’ю, він сказав: «Що мені з того, що про мене напишете, допоможіть реалізувати «Казки Галичини», щоб були кошти на наступне видання. Поспішаю. Сьогодні ось п’ю з вами чай, а завтра мене може не бути...».

Тій далекій афганській війні минуло ось уже двадцять з лишком років. І хоч тривала вона справді дуже давно, в той же час, здається, зовсім недавно. Бо принаймні один раз на рік, у день виведення «обмеженого контингенту радянських військ» з територій Афганістану, людська пам’ять загострюється, стає більш відчутною і ніби детальнішою, що змушує знову і знову замислюватися над тими справді далекими подіями… Якщо не на загал, то хоч для себе — надто болючий слід залишила та війна в долях багатьох співвітчизників…

Їх, голлівудських,  важко зрозуміти. Організатори не спромоглися перенести 54-ту церемонію в Лос-Анджелесі через трагічну звістку та пів-вечора  згадували «найкращий голос», переспівуючи її пісні, — шоу має тривати. А доки  на «Фабриці мрій»  продукують зірок, не будуть безробітними  й психоаналітики, наркологи  та… постачальники дурману.  

Ця пісня претендує бути вписаною в Книгу рекордів Гіннеса за тривалу популярність на українській естраді, а прообраз її героїні — Марія Федорівна Киселиця — на еталон скромності і внутрішньої краси. Тож доки політики дискутують, чи може кухарка керувати державою, талановиті буковинці — поет Михайло Ткач, композитор Степан Сабадаш та співак Дмитро Гнатюк — довели піснею, яка облетіла півсвіту, що прима кулінарії може керувати найвитонченішими струнами людського серця.  

Вони не були знайомі особисто, хоч велику дещицю свого життя віддали землі великого Тараса — Черкащині. І, напевне, обов’язково зустрілися б і  здружилися. Тільки ось жорсткі життєві реалії, за яких так рано не стало Василя, змусили їх на кілька років розминутися в часі.
1965 року на запрошення керівника Черкаського державного народного хору Анатолія Авдієвського Пашкевич приїхав працювати хормейстером цього колективу. Йому було 27 років. А Василь Симоненко майже в такому самому віці, тільки на два роки раніше, відійшов у інші світи.

Мого двоюрідного брата повернули додому важко пораненого, дивом уцілілого, через півроку афганської служби та місяця лікування у шпиталі. В Афган він потрапив мало не зі шкільної парти. І на все життя залишився інвалідом. Мої сумні спогади після концерту перериває незнайомий чоловік, що з гвоздикою у руці прямує до мене: «Тримайте!» Беру квітку, дякую і підходжу до колишнього колеги по роботі: «А ти що, теж афганець?» «Так. А ось, — показує на чолов’ягу, який подарував квітку, — знайомся, мій бойовий побратим Олег Штефанеса».

Нині про чорнобильську біду зазвичай згадують лише з нагоди чергових Днів і річниць, а публікації на цю тему найчастіше зводяться до матеріальної сторони проблеми — ситуації із виплатою «чорнобильських» допомог і фінансуванням встановлених законом пільг чи стану виконання іноземними партнерами взятих ними під час закриття ЧАЕС зобов’язань. Не менш популярні репортажі із зони відселення про покинуті села й умови життя небагатьох їх жителів, які наперекір усьому повернулися до рідних домівок.

Колись тут налічувалось до двох сотень містечок, населених переважно євреями. Та чи багато знаємо ми про цих людей, які віками жили поряд з нами на українській землі? Чим збагатили вони нашу спільну культуру і якими залишились у пам’яті не лише свого народу? Пошуками відповідей на ці запитання перейнялися у діючому в Житомирі національно-культурному центрі «Хесед Шломо», започаткувавши історико-культурологічний проект «Штетл», що в перекладі з ідиш означає «Містечко».