У центрі Вінниці, навпроти міськради, увагу всіх, хто тут уперше, привертає шестиповерхова будівля. Поглянувши на неї, відразу ж розумієш, що збудована явно не в часи, коли на зміну «буржуазному» бароко та класицизму прийшли «сірникові коробки».
І це насправді так. Колишній готель «Савой» цього року має повне право відзначити сторіччя відтоді, як у його фундамент було закладено перший камінь, і водночас початок свого відродження. 

Переконувати заядлого курця не палити — так само як просити вітер не дмухати або сонце не світити. Не раз на практиці переконувався, що проханнями чи переконуванням тут не допоможеш. Цілком очевидно, що потрібна інша тактика, набагато ефективніша. Здається, ось вона — антитютюнові кампанії, які розгортаються останнім часом, включаючи й зміни в законодавстві, й у політичному кліматі, і в громадській думці. Серед досягнень — зниження рівня поширеності куріння і навіть хвороб, спричинених курінням. А ще — активна діяльність коаліції громадських організацій, які працюють у різних містах для зниження поширеності тютюнокуріння, залучення зірок до популяризації здорового способу життя…  

Ті, хто знає історію Сум бодай пунктирно, не можуть оминути цю  постать. Не буде перебільшенням сказати, що й сьогоднішнє місто та його жителі сповна користуються численними благами, залишеними у спадок Іваном Харитоненком. Дитяча лікарня Святої Зінаїди і залізобетонний міст через Сумку, кадетський корпус і Олександрівська чоловіча гімназія з пансіоном, особняк на вулиці Троїцькій і Свято-Троїцький собор, залізниця і вокзали лінії Баси — Бєлгород та духовне училище…
А ще ж пам’ятка садово-паркової архітектури загальнодержавного значення Наталівка, Пархомівський історико-художній музей, лікарня для робітників у Мурафі на Харківщині, богадільня у Нижній Сироватці, участь у спорудженні пам’ятника  Богданові Хмельницькому в Києві, сотні інших пожертв на культурні, мистецькі, духовні проекти. 

В одному із супермаркетів мою увагу привернув чайний сервіз із надписом «Петриківський розпис». Та у коробці лежали чашки, розмальовані далеким до знаменитого петриківського візерунка малюнком, а виробником продукції взагалі виявився … Китай! 
Як же почувається нині українська сувенірна галузь? По відповідь на це запитання вирушаю, звісно, у Петриківку. 

Це можна зробити, не виїжджаючи за межі свого міста. Але йдеться не про комп’ютерні ігри-стрілялки. А про реальні польові виходи у військовій формі з повним похідним спорядженням, зброєю, яку на перший погляд і не відрізниш від справжньої, тактику ведення бою і ще багато іншого, без чого не можна уявити підготовленого воїна.
Подібні відчуття дає справжнє чоловіче захоплення — страйкбол. «Урядовий кур’єр» спробував з’ясувати, чому він об’єднує людей різних занять у єдине ціле, запалює у подеколи вже посивілих представників сильної статі блиск в очах і юначу пристрасть до пригод. 

За радянських часів ім’я видатного політичного діяча УНР, глави Української греко-православної церкви Канади митрополита Іларіона було під забороною на його рідній землі. У рік його 130-річчя пам’ять про видатного уродженця Житомирщини повернута народу, заради блага якого Іван Огієнко не шкодував ні сил, ні самого життя.
 Уже відомим вченим і релігійним діячем наш земляк написав: «Я син козака і вихований хоч у бідності, та на волі». 

Наприкінці вересня у невеличкому містечку Мерефа на Харківщині незнайома жінка серед білого дня накинулася з ножем на перехожих. У результаті четверо людей потрапили до місцевої лікарні з колото-різаними ранами обличчя. За підозрою у скоєнні злочину правоохоронці затримали 39-річну місцеву жительку, яка перебуває на обліку в Харківському обласному психоневрологічному диспансері. 

Володимир Лук’яненко належить до тих особистостей, яким стовідсотково пасує епітет «легендарний». І в Сумах, і загалом в Україні складно знайти подібну постать, що уособлювала б такий виробничий, науковий і організаторський масштаби. В обласному центрі, де Володимир Матвійович мешкає з кінця 40-х років минулого століття, його чудово знають не тільки як досвідченого і професійного керівника одного з найбільших промислових підприємств України, і загалом Європи, а й як громадського діяча, дбайливого господаря, для якого турботи про підприємство і розвиток міста  єдині і невіддільні.

Напередодні 75-го дня народження В. Лук’яненка кореспондент «УК» зустрівся з ювіляром. 

Минуло дев’ять днів, як не стало художнього керівника Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру Марка Бровуна. Він був переповнений планами та ідеями, які вже поступово втілювали в життя. Розпочався черговий сезон: у драматичному театрі глядачам запропонували прем’єру спектаклю і готували наступні. А ще колектив та його багаторічний керівник готувалися до 85-річчя театру, що відзначатимуть у листопаді. Власне, й інтерв’ю для «УК» (тепер уже одне з останніх у його житті) ми взялися робити, орієнтуючись на цю дату...  

Вечір. Приходжу додому. Тільки-но почала займатися домашніми справами, дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі стоїть тітонька з ціпком, вочевидь з ногами проблема. В руках — папери.
— Я представляю політичну силу таку-то. Ми проводимо передвиборне соціологічне опитування. Прошу вас відповісти на кілька запитань.
Що ж, погоджуюсь, хоча й не бачу в неї в руках анкети із запитаннями. Але тітоньку шкода, важко їй з ціпком по поверхах бігати. Отже…