Влітку в Рівному запрацював перший в Україні сміттєпереробний завод із замкненим циклом виробництва. Прямісінько впритул до міського сміттєполігону, де накопичилося (вдумайтеся!) 5 мільйонів тонн сміття і який сповна відпрацював свій ресурс. Відкривали його помпезно, із символічною стрічкою, за участю міністра екології та природних ресурсів України та німецьких інвесторів. Адже це й справді був чи не єдиний приклад ефективного державно-приватного партнерства. Тут таки, при вході, численних гостей зустрічав… величезний динозавр, виготовлений із пластикових пляшок, як символ того, що принаймні для Рівного період сміттєвого застою успішно закінчився. А інвестори врочисто обіцяли перед телекамерами звести наступний завод у тому місті, яке наважиться взяти динозавра до себе. Справа ж бо, казали, перспективна і вкрай потрібна. Зрештою, в цьому ніхто у світі (а надто в Європі) вже не сумнівається.  

Особливої вишуканості давнім львівським кам’яницям додають балкони, оздоблені вмілими будівничими ажурним мереживом із бетону й чавуну та дерева. Та балконне «мереживо» може бути не лише розкішним доповненням до довершених архітектурних форм будівель, а й небезпечним для перехожих та самих жителів. 

Чому вона з’явилася саме поблизу Олександрівського навчально-виховного комбінату №3, семикласники Марійка Катеринюк, Рома Білий та їхній менший товариш — п’ятикласник Віталик Семенченко не знають. Кажуть, що про Велику Вітчизняну війну їм відомо мало, адже на уроках історії ще не вивчають того періоду. Не знають діти, чи був хтось із їхніх родин на фронтах, бо батьки вдома про це не говорять. А для вісімдесятитрирічного жителя німецького міста Берггієссхібель, що поблизу Дрездена,  Вернера Ліппманна,  на чиї кошти  встановлено гранітну плиту, це страшна сторінка власного життя.  

Співробітники Служби безпеки України в Криму наприкінці минулого року затримали злочинців, які за допомогою сучасних комп’ютерних технологій цупили гроші.
Підготувалися до справи горе-мільйонери ретельно: заручилися підтримкою професійних хакерів, мали «свою» людину в банку, створили підставні фірми, печатки, купу банківських карток…
У цьому злагодженому «колективі» кожен чітко відповідав за свою ділянку роботи. «Своя» людина повідомляла про надходження коштів на банківський рахунок. Хакери вдиралися в автоматизовану систему «Клієнт-банк» і перераховували чималі суми з рахунків підприємств на рахунки власних фіктивних фірм. Кошти миттєво переводили в готівку, після чого їх знімали за підробленими документами. 

Чому бідний? Бо дурний. Ця давня, хоча й дещо образлива приповідка, яка пройшла випробування століттями, нині не спрацьовує. Дурний далеко не завжди бідний, а розум у наш час зовсім не гарантує багатства. Та що там багатства —  елементарних засобів для існування. Скажімо, того ж таки даху над головою, без якого життя не життя. 

Скульптурна композиція, присвячена видатному киянину, який своїми досягненнями прославив Україну в усьому світі, віднині прикрашатиме вулицю Михайла Грушевського. Пам’ятник, який десять років тому було встановлено на території стадіону «Динамо», стане помітнішим та доступнішим для тисяч киян та гостей столиці, які щодня приходять вшанувати великого тренера. 

Малому рівнянинові Вадимові Доброскоку лише півтора рочку. А пережив уже стільки, що й на довгий вік сповна вистачить: позаду — п’ять курсів хіміотерапії, попереду — тривале лікування в Рівному та Києві.

— Синочок народився цілком здоровим і ріс доволі активним. А потім до нас прийшла біда, — не встигає ковтати сліз мама. — Скільки пішло грошей, уже й не рахуємо. Допомагали всі: родичі, друзі, знайомі. Зараз долучилися волонтери, бо самим нам уже не впоратися. Мої батьки померли, а вдома лишилися ще двоє діток і чоловік, який має інвалідність. 

На початку грудня під час селекторної наради віце-прем’єр Олександр Вілкул доручив керівникам регіонів прискорити роботи з добудови проблемних житлових об’єктів. Серед міст, де є такі об’єкти, назвали й Одесу. На жаль, за поширеністю цієї болячки Південна Пальміра поступається лише столиці. 

2014 рік стрімко увірвався в життя  планети. В ногу з часом відбулося й дотримання головних атрибутів святкування: залпи салюту, масове народне гуляння, збереження сімейних цінностей. У всьому цьому треба було не тільки взяти участь, а й закарбувати на сучасних носіях. Ті ж, кому хотілося залишити слід не лише в особистому архіві, а й в історії, посягнули на рекорди.