У  селі Гатне Києво-Святошинського району Київщини відбулися урочисті заходи з нагоди 70-ї річниці визволення Києва та області від німецько-фашистських загарбників. Того дня на території Меморіалу загиблим воїнам села Гатне перепоховано 55 червоноармійців, які віддали свої життя у боях за столицю України під урочистий мітинг-реквієм на їхню честь.
У церемонії взяли участь віце-прем’єр-міністр Юрій Бойко, керівництво Київської обласної державної адміністрації та Київської обласної ради, народні депутати України, представники посольств Російської Федерації та Республіки Таджикистан, ветерани, представники археологічно-пошукового загону «Дніпро—Україна», жителі Києва та області.

Звістка про перемогу дільничного інспектора міліції Юрія Камінського з Романівського району Житомирщини на всеукраїнському конкурсі дільничних інспекторів міліції прозвучала дещо несподівано, адже криміногенна ситуація в цій області — одна з найблагополучніших в Україні, а згадуваний район — один із найспокійніших, де, здавалося б, правоохоронцям ніде проявити ні високого професіоналізму, ні, тим паче, героїзму в боротьбі зі злочинцями. 

Друзі мого сина-одинадцятикласника вже студенти: здобувають технічні спеціальності на державних формах навчання, мають стипендії. Причому, як з’ясувалося, маючи невисокі бали ЗНО з профільних предметів — на рівні 150. Засвоївши шкільну програму на традиційну «трійку» (100 балів отримуєш за те, що з’явився, а далі включається відповідна шкала оцінювання), принаймні півроку до наступної сесії є змога отримувати від держави стипендію.
«А ось на гуманітарний профіль, куди ти зібрався, з такими балами точно не пройдеш!» — «пресую» сина єдиним залізним аргументом, який не зі стелі впав: у державі справді не вистачає технарів. Тому уряд і збільшує замовлення на відповідні спеціальності. Про це і Прем’єр зі шпальт нашого видання заявляв.

«Невідома могила жертв війни» — так називається акція, яку зініціювала Всеукраїнська громадська організація «Закінчимо війну» спільно зі Всеукраїнською асоціацією ветеранів війни та ДСНС України. А в Міністерстві освіти і науки розглядають пропозиції щодо участі в акції учнів та студентів.

На узбіччях доріг, лісових галявинах, полях і навіть сільських городах є ще багато невідомих могил воїнів та інших жертв війни. Часто вони вже зрівнялися з землею і заросли бур’янами, а свідків тих подій, які можуть вказати на їх місцезнаходження, стає, на жаль, дедалі менше. 

Завідуючий відділом новітньої історії Запорізького обласного краєзнавчого музею Володимир Лініков має власний погляд на причини і витоки  Голодомору  в Україні. 

Могилами безіменних солдат, що бовваніють поблизу місць колишніх боїв, далебі нікого не здивуєш. На жаль, не така велика рідкість і забуті безіменні могили, що з часом геть зрівнялися із землею й позаростали бур’янами, чагарниками чи навіть деревами. Саме під час корчування коріння старих насаджень на пустирі поблизу села Спасько-Михайлівка Донецької області місцеві жителі натрапили на величезне поховання часів Великої Вітчизняної війни. Тутешній фермер Микола Пантелєєв, узявшись розчищати цю ділянку, вирішив залучити до роботи екскаватор. І його ківш майже відразу дістав на поверхню з метрової глибини людські кістки, а також іржаві патрони, кулеметний диск, залишки військової амуніції.   

На запитання, винесене в заголовок, відомий львівський ресторатор і громадський діяч Вардкес Арзуманян відповів: «Архітектурою, своєю аурою та дивовижною енергетикою!» 

Міста і села, вулиці і площі, як і люди, мають дні народження. Нехай не зовсім точні, а доволі умовні, коли йдеться про сиву минувшину. Тож коли саме оселилися вірмени на території Галицько-Волинського князівства,  достеменно невідомо. Дослідники Львова доводять, що перші втікачі з Вірменії з’явилися тут ще в середині ХIII століття: рятувалися від спустошливих нападів ординців. Вочевидь, добрих ремісників і вправних будівничих, спритних купців одразу оцінили в місті, що стояло на перехресті торгових шляхів й активно розбудовувалося. Новим поселенцям міська влада виділила окрему вулицю в середмісті, аби відтворили на чужині куток рідної землі.

Культ гарбуза на наших теренах відомий ще задовго до західних геловінських традицій. Чого варті хоча б заготовлені українськими дівчатами  жовтогарячі овочі на випадок небажаного залицяльника. Після Покрови починається період весіль, а їм, як відомо, передує обряд заручин, на яких круглоголовий господар городу частенько був головною «дійовою особою».  До речі, підносити нелюбому женихові гарбуза — це не лише жарт. Це, стверджують знаючі люди, досить образливий натяк, адже гарбуз віддавна знаний в Україні як біостимулятор. Уявляєте, який це сором був для парубка — отримати гарбуза, адже в такий спосіб йому давали зрозуміти, що наречений з нього ніякий, або ж натякали, що мало каші з’їв — звісно, гарбузової.  

Спекотне літо, яке було в нас цього року, коментують по-різному, воно стало захисною парасолькою від не природних, а соціально-економічних і навіть кримінальних явищ. Так, було гаряче. Особливо це відчули в Херсонській області, де недобрали значну кількість урожаю, пояснюючи падіння аномальною погодою. Але чи вперше було так гаряче?
Звичайно, ні. На те й південь, щоб там грітися. Тому один із фермерів втрати урожаю мотивував не аномальним літом. На його думку, одночасно  зі спекою останні 20 років допікає селянам (і не лише їм, а всій державі) аномальне свинство. У ставленні до суспільства, колективних надбань минулих поколінь, які служили державі. Один із виявів — знищення зрошувальних систем у Херсонській області, які були життєдайними артеріями краю. Розібрали. Порізали. Здали на металобрухт, аби на нашому невігластві багатіли закордонні підприємці. Одиниці, а серед них як безвідповідальні й обмежені люди, так і ті, що величають себе політиками, нажилися. Суспільство постраждало. На багато-багато років. Державні органи, які мали стояли на сторожі народних інтересів і здорового глузду, замість протидіяти злочинцям, лише констатують і обгрунтовують їх аномальним літом. 

За погашення боргів із зарплати на комунальних підприємствах персонально відповідають керівники місцевих органів влади. Однак чи лише від них залежить розв’язання проблеми? Ситуацію вивчали журналісти «Урядового кур’єра»