Ростислав з родиною повернулися з Карпат розчаровані. Треба ж так не вгадати з погодою! Викроїв з напруженого лікарського графіка два вихідні на свята, завчасно зарезервував номер у готелі, а насолодитися зимовими горами й активним відпочинком не вдалося. Вершини вкриті не снігом, а радше памороззю, а висока як на цю пору плюсова температура завадила залучити на допомогу природі спеціальні гармати: було б кілька градусів морозу — і сучасна техніка вкрила б лижні карпатські траси товстим шаром снігу. Єдиний плюс від поїздки — подихали свіжим карпатським повітрям. А так — змарнований час, зіпсований настрій. Та якщо сімейний бюджет лікарської родини ще не надто постраждав від вибриків природи, то для жителів гірського краю і власників відпочинкових комплексів це катастрофа! Зрозуміло, чому для них банальна тема про погоду, рятівна зазвичай задля підтримання розмови, набула особливого змісту, стала найважливішою. Погодні прогнози обговорюють вдома, при зустрічі із сусідами, односельцями. Переорієнтувавшись на туризм, вони стали заручниками погоди. Сніжні зими з метровими заметами і двадцятиградусними морозами (бували і періоди відлиги й потепління), які у гірських районах тривали з грудня до березня, залишилися хіба що у спогадах старожилів, що радше казку нагадують, аніж реальність.   

Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо ставок окремих податків 

Хотіли як краще, а вийшло як завжди. До цього загальновідомого вислову зводиться святкування у більшості. Багато хто з настанням Нового року планує розпочати нове життя, але після 1—8 січня не можуть повернутися навіть до старого. Воно й не дивно. Адже влитися у звичайний життєвий і тим паче трудовий ритм неймовірно важко. Як реабілітувати себе після свят, дізнавався «Урядовий кур’єр». 

Звістка про те, що  перший робочий день після тривалих  свят у новому році розпочався з трагедії, швидко облетіла жителів мегаполіса. А світлини та ролики з місця пожежі, розміщені в Інтернеті, разом з коментарями  шокували. Один зі свідків події зокрема стверджував, що було заблоковано  виходи з цеху і люди кликали на допомогу, щоб їх відчинили. «Хлопці на кондиціонерах висіли, один зумів злізти з четвертого поверху на третій. Кілька зірвалося», — пише він у коментарі. Інші очевидці також розповідали, що люди, не чекаючи евакуації, вибиралися з горішніх поверхів охопленого полум’ям виробничого приміщення на нижні самотужки і не всім це вдавалося.  

Старовинне буковинське місто Сторожинець, що на українсько-румунському етнічному кордоні (звідси і назва), вперше згадано в історичних літописах майже одночасно з Чернівцями — на початку XV століття. А де прикордоння — там жвава торгівля. А де торгівля — там розквітають ремесла. З-поміж усіх шанованих ремісників в особливій пошані всієї Європи були сторожинецькі майстри лозоплетіння.
Усі без винятку енциклопедії свідчать, що чи не перша професійна (наголосимо!) школа лозоплетіння на українській землі постала саме в Сторожинці. Місцеві історики переконані, що це було у 20-х роках XIX століття. Її створив і очолив майстер Іван Тодорницький, який вчився лозоплетінню у Відні (там панував культ вишуканих плетених речей, і саме там плетіння звели у ранг мистецтва). Він зібрав найкращих сторожинецьких лозоплетільників, занотував їхній віками нагромаджений досвід: способи підготовки матеріалу до роботи, своєрідну техніку плетіння, визначив основні типологічні напрямки місцевого плетеного виробництва. 

Які найпопулярніші атрибути свят, що минають: ялинка, щедрий на страви стіл, подарунки? Для багатьох з нас до цього переліку входять і яскраво-кольорові феєрверки. Днями в Інтернеті прочитала, що найвидовищнішими цього року визнані салюти, що ними у Новоріччя розсвічували небо в Нью-Йорку, Гонконзі та Лондоні. А ось українці під час переходу з 2013-го до 2014-го усіляко компенсували це самі собі, хто як міг.
Що сусіди під час свят запускають салюти саме під моїми вікнами — звикла вже давно. Хоча й не розумію, чому саме тут? Отже, була морально готова й цього року. І майже без емоцій перетерпіла кількагодинне бахкання та спалахи під балконом. Усього лише кілька разів хотілося вивернути на тих доморощених піротехніків каструлю окропу. Але добре те, що добре закінчується. Скло у віконних рамах, на щастя, залишилося неушкодженим... 

Влітку в Рівному запрацював перший в Україні сміттєпереробний завод із замкненим циклом виробництва. Прямісінько впритул до міського сміттєполігону, де накопичилося (вдумайтеся!) 5 мільйонів тонн сміття і який сповна відпрацював свій ресурс. Відкривали його помпезно, із символічною стрічкою, за участю міністра екології та природних ресурсів України та німецьких інвесторів. Адже це й справді був чи не єдиний приклад ефективного державно-приватного партнерства. Тут таки, при вході, численних гостей зустрічав… величезний динозавр, виготовлений із пластикових пляшок, як символ того, що принаймні для Рівного період сміттєвого застою успішно закінчився. А інвестори врочисто обіцяли перед телекамерами звести наступний завод у тому місті, яке наважиться взяти динозавра до себе. Справа ж бо, казали, перспективна і вкрай потрібна. Зрештою, в цьому ніхто у світі (а надто в Європі) вже не сумнівається.  

Особливої вишуканості давнім львівським кам’яницям додають балкони, оздоблені вмілими будівничими ажурним мереживом із бетону й чавуну та дерева. Та балконне «мереживо» може бути не лише розкішним доповненням до довершених архітектурних форм будівель, а й небезпечним для перехожих та самих жителів. 

Чому вона з’явилася саме поблизу Олександрівського навчально-виховного комбінату №3, семикласники Марійка Катеринюк, Рома Білий та їхній менший товариш — п’ятикласник Віталик Семенченко не знають. Кажуть, що про Велику Вітчизняну війну їм відомо мало, адже на уроках історії ще не вивчають того періоду. Не знають діти, чи був хтось із їхніх родин на фронтах, бо батьки вдома про це не говорять. А для вісімдесятитрирічного жителя німецького міста Берггієссхібель, що поблизу Дрездена,  Вернера Ліппманна,  на чиї кошти  встановлено гранітну плиту, це страшна сторінка власного життя.