Територія слова

  • Людмила ЯНОВСЬКА

    «Дракони, вперед!»

    Катерина Штанко, яка проілюструвала 37 дитячих книжок, загнуздала цих казкових чудовиськ не тільки як відома українська художниця: ті слухняно виконують її команди, бо народилися саме в її уяві ще й як письменниці Каті Штанко. Чи зачарують вони журі конкурсу Бі-Бі-Сі настільки, що ті виокремлять з-поміж претендентів на премію її прозовий дебют як переможця? Довідаємося пізніше.

    Але принаймні те, як сприйняли книгу «Дракони, вперед» двоє читачів — діти приятельок-художниць, пані Катя вже знає. Дев’ятирічний син однієї з них, читаючи з мамою про пригоди драконів кілька вечорів, так реготав, що потім не міг заснути. Хоч авторці здавалося, що в її повісті багато чого страшного й серйозного. А восьмирічна доня другої приятельки після прочитання книги видобула з матусиної шафи сіро-блакитні маленькі цибулинки крокусів, попросила придбати кілька горщиків і сказала, що тепер вирощуватиме свого дракона і вона. За прикладом героя повісті, одинадцятирічного київського школяра. 

  • Ірена КОВАЛЬ «По-справжньому всі хочуть те, що мають»

    В Україні Ірена Коваль написала дві п’єси — для Богдана Ступки і Олексія Вертинського. На це її надихнув людина-театр Михайло Мельник (Дніпропетровський театр «Крик») та вивчення в аспірантурі листування Толстого з дружиною вподовж 48 років. Пані Ірена згадує: «Ступка лише через три роки почав працювати над роллю у «Леві і Левиці», спеціально вивчав матеріали про Толстого». Друга п’єса — «Маринований аристократ» нещодавно відзначила 10-річчя на сцені Молодого театру.

    Ми зустрілися з пані Іреною на цьому святкуванні, куди авторка прийшла з чоловіком Ігорем. Вона каже: «Без його любові, підтримки і терпіння мої п’єси залишилися б папірцями на поличці». У її планах — написати ще одну п’єсу «Роздвоєна жінка», яку замовили двоє київських актрис. 

  • Павло ЛАРІОНОВ

    Найскладніше пройти дорогою до себе

    Таким вагомим творчим доробком, що містить прозу, поезію і публіцистику, Микола Гаврилович відзначив своє сімдесятиріччя. А побачив світ ювіляр у колоритному селі Тарган, що на Київщині, провів у ньому щасливі дитячі та юнацькі роки. 

    Про односельців, незабутні враження від пережитого розповідав і в журналістських матеріалах, і в літературних та публіцистичних творах. Пригадую, з яким інтересом у редакційному колективі «УК» обговорювали книжки Миколи Гавриловича «Володька Рекс», «Марчуківський куток», «Дорога до себе». Урядовокур’єрці були першими читачами і критиками цих творів (Микола Махінчук майже 19 років працював першим заступником головного редактора газети). 

  • Валерій МЕЛЬНИК

    І постав ангел замість блокпоста

    Біля північного кордону Волинської області, за кілька кілометрів від Республіки Білорусь, розкинулося село Залухів. Воно добре відоме рибалкам і мисливцям. Через нього вони добираються до озера із красномовною назвою Святе, на берегах якого люди, як твердять археологи, жили ще 15 тисяч років тому. Це засвідчують зокрема тонни відщепів із кремнію, бо саме тут була майстерня, де первісні люди робили сокири, ножі, наконечники для стріл, інші інструменти.
    Зі Святого човном через Вижівський канал можна вийти на Чорну гору. Тут гідровузол білоруської Дніпро-Бузької водоживильної системи розподіляє стік Прип’яті на дві країни, чим і допомагає підтримувати сусідам судноплавство. Воно, до речі, незабаром із допомогою Євросоюзу може отримати вихід по воді аж до Гданська у Польщі. 

  • Микола ПЕТРУШЕНКО

    Прокляття війні від Магди Хоманн

    Війни розпочинають диктатори, а страждають від них прості люди. Не лише в години лихоліття. Все життя. Цю банальну істину доводиться повторювати знову і знову.

    Історія, про яку йдеться в документальній повісті «Любов і муки Магди Хоманн», яку написали двоюрідний онук героїні Петер Хоманн та український правнук Сергій Сай-Боднар, розпочалася майже сто років тому. Після Першої світової німкеня потрапила в Україну. Зіткнувшись з реаліями життя, майже двадцять років просила рідних повернутись додому. В 1942 році по неї приїхала рідня, аби забрати в Німеччину. Відмовилась. 

  • «Коронація слова» воскрешає розстріляне відродження

    «Коронація слова» готується до 15-річчя. З цього приводу засновники премії зібрали прес-конференцію. За ці роки конкурс відкрив для читачів 397 письменників. Засновниця «Коронації» Тетяна Логуш називає їх «третьою хвилею української літератури».
    «Коронація слова» прийняла програму «Воскресіння розстріляного відродження». Організатори закликають писати про авторів 20—30 років минулого століття, яких занапастив сталінський режим. Історики вказують, що було знищено близько 500 українських літераторів.

     

  • Євдокія ТЮТЮННИК

    Він передбачив, що Чорне море сполучать із тульською калюжею

    Микола Костьович був людиною складного, суперечливого і конфліктного характеру. Чи ще комусь з-поміж нас запишуть на роботі прогул за поїздку на похорон рідної матері? А Миколі Холодному записали! Це ж треба було настільки упектися керівнику закладу, аби штовхнути його на такий нехристиянський вчинок! Щоправда, сталося те  в напівсонному 1984 році, до дзвінких 90-х ще було іти й іти. 

  • Людмила ЯНОВСЬКА

    Склала книжку з власних творів

    У переможців ХІV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика цікаво дізнатися життєвіісторії про їхнє зацікавлення рідним словом, усвідомлення його важливості та спілкування ним повсякчас. 

  • Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО

    Країні не вистачає героїчної літератури

    Наша література повинна вийти на такий рівень, щоб обіймати не тільки територію України — озвучили своє надзавдання учасники літературного конкурсу «Коронація слова». Нагородження переможців відбулося 5 червня в Центральному будинку Збройних сил. Дім офіцерів відзначився у подіях революції Гідності завдяки розгорнутому там шпиталю на чолі з Ольгою Богомолець. Тема Майдану була наскрізною в церемонії. На сцені, вшановуючи численних лауреатів і номінантів, лунали патріотичні гасла і пісні. Зал і балкон у спекотний вечір були переповнені.  

  • Сергій Гальченко: «Я щасливий не тому, що знаходжу, а тому, що шукаю»

    Із заступником директора Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Сергієм ГАЛЬЧЕНКОМ ми могли б говорити про творчість багатьох письменників, спадщину яких він досліджує і відкриває в ній нові грані. Один із них — Володимир Сосюра. Мій співрозмовник — лауреат літературної премії імені цього поета.

     Сергію Анастасійовичу, коли вперше ви отримали нагоду ознайомитися з архівом Володимира Сосюри?

    — Восени 1973 року дружина поета Марія Гаврилівна і син Володимир Володимирович прийняли непросте рішення: передати архів Володимира Сосюри на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР. Чому непросте?