Через місяць-півтора, коли потопатимуть у білому та рожевому цвітінні залишки фруктових садків на колишній території державного радіопередавального центру (РПЦ) «Борей», тутешня картина, яку ми побачили днями, не сприйматиметься так трагічно. Бо підуть у небуття за вже зданими на металобрухт 165 тоннами його височенних антен і ці останні фрагменти демонтованого обладнання та металоконструкцій, що видніються з-поміж дерев, на які очікують бульдозери й бензопили.
«Борей» свого часу вважали унікальним, найпотужнішим українським радіопередавальним центром, який спроможний був своїм радіосигналом на довгих та середніх хвилях накривати не лише територію всіх наших областей, а й забезпечувати передачу програм Національної радіокомпанії України (НРКУ) на десятки країн світу. Нині НРКУ позбулася таких можливостей. Назавжди. Саме після повного знищення «Борею».
Що стояло за «об’єктивними причинами»
— До банкрутства нас вели ще з 2004 року, — пояснив у нашій розмові один із його керівників, що просив не посилатися на нього (мовляв, йому не треба піару).— Це відбувалося з причин постійного недофінансування державного радіомовлення, а значить, постійного обрізання державного замовлення на розповсюдження радіосигналу. Ми ж, отримуючи із року в рік дедалі менше замовлень від НРКУ, не маючи відповідного фінансування, згортали свою діяльність, не використовували потенційних можливостей наших радіопередавачів. Вони просто стали нікому не потрібними.
Тож тепер і опинилися у глухому куті: після згортання кілька років тому державного іномовлення Україна взагалі втратила потенційно унікальні потужності, щоб проводити у світовому інформаційному просторі свою національну політику. Вона стала глухонімою. Під великим запитанням реалізація планів щодо впровадження та розвитку в Україні систем цифрового мовлення за європейськими стандартами (замість аналогового мовлення), застосування якого дало б змогу ефективніше використовувати радіочастотний ресурс, призначений в Україні для трансляції теле- та радіопрограм. Цей ресурс сьогодні практично вичерпано.
І ще один суттєвий нюанс. Після згортання в країні іноземного радіомовлення та знищення «Борею» проблематичним стає й поширення радіопрограм НРКУ євроінтеграційного напряму. Річ у тім, що на другий і останній український РПЦ за потужністю випромінювання радіосигналу і трохи меншим радіусом дії, ніж у «Борею», — «Луч» у Миколаївській області, за словами фахівців, теж чекає доля Броварського РПЦ. Знову-таки через відсутність держзамовлень та відповідного фінансування. Тож Україна може остаточно опинитися поза світовим інформаційним полем.
Є припущення, що в останні роки процес повного банкрутства «Борею» прискорювався штучно. Заради, як показав час, території, яку він займав. Адже тут, у передмісті Києва, в Броварах, де він розміщувався, сотка землі коштує 5-10 тисяч доларів. Те, що його знищення відбулося не з «об’єктивних причин», а за добре спланованою схемою, підтвердила чудово завершена у 2013-му «земельна афера року» навколо 96 га «золотої» території державного радіопередавального центру. За даними «Української правди», вже на першому етапі «реструктуризації» — переоформлення її у статус «для ведення особистого селянського господарства» — вона потрапляє в безоплатну власність 48 фізичних осіб. Кожному з них «на халяву» дісталося по два гектари.
Хто і скільки «нагрів» грошей на такій оборудці, хто за нею із високопосадовців стояв, може сказати лише слідство та суд. Для нас це — один із яскравих прикладів злочинного ставлення чиновників та депутатів різного штибу до захисту національної безпеки держави. Адже інформаційна безпека — її складова.
Ось яке визначення цьому дає вільна енциклопедія Вікіпедія: «Інформаційна безпека держави — це стан її захищеності, при якому спеціальні інформаційні операції, акти зовнішньої інформаційної агресії, інформаційний тероризм, незаконне зняття інформації за допомогою спеціальних технічних засобів, комп’ютерні злочини та інший деструктивний інформаційний вплив не завдають суттєвої шкоди національним інтересам».
Своє тлумачення поняття «інформаційна безпека» дає і законодавство України: «Це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується». А ще — через «негативний інформаційний вплив, негативні наслідки застосування інформаційних технологій, несанкціоноване поширення, використання, порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації»…
.jpg)
.jpg)
Коли втрачається інформаційний суверенітет
Те, що Україна давно не є господарем на власному інформаційному просторі і практично втратила свої позиції на світовому інформаційному полі, переконливо підтвердилося в буремні місяці Євромайдану. Світове суспільство дізналося правду про ці події переважно завдяки телерадіожурналістам країн Євросоюзу та Нового світу. Наші державні та опозиційні телеканали не могли протистояти російським, які розгорнули, за висновками Укрінформу, «дезінформаційну війну на знищення України». Перекручуючи факти і поширюючи нісенітниці на кшталт зменшення наполовину пенсій українським пенсіонерам і перерахування 15% зарплат на «потреби Євромайдану».
Такі ж пропагандистські прийоми використовуються і в ці дні, коли вже фактично розпочато відкриту воєнну агресію проти нас, коли Кремль готується до реалізації планів уведення своїх військ уже на материкову частину України «для захисту російськомовного населення». Для цього й організовують в північних областях жорстокі провокаційні акції проросійських угруповань з використанням холодної і вогнепальної зброї, вже ллється кров і в Донецьку, і Харкові. А щоб репортажі ще більш спантеличували глядача, в першу чергу російського, спотворювали події, приховували істинних виконавців та «режисерів», у деякі сюжети російських телеканалів «про вбивство» «бандерівцями чи неофашистами мирного населення», яке нібито просить Росію захистити його, вмонтовуються найтрагічніші, жахливі сюжети з Євромайдану подій 19–21 лютого.
Дивлячись на це, не можна не погодитися з висновками тих політологів, які вважають, що в цій відкритій інформаційній війні проти України російськими провладними ЗМІ взято на озброєння принцип геббельсівської пропаганди: «Чем ужаснее ложь, тем быстрее в нее поверят». Тож досить логічним кроком Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення було звернення до провайдерів програмних послуг тимчасово утриматися від ретрансляції в своїх мережах передач російських телеканалів «Вести», «РТР Планета», ОРТ, «Россия 24». Як зазначено на сайті Нацради, «до приведення їхніх програм у відповідність до вимог українського законодавства». Для України принципово важливо залишитися демократичною державою з відкритим інформаційним простором і плюралізмом ЗМІ, зазначено у зверненні.
Сьогодні ми можемо, на жаль, лише закликати сусіда, його потужні пропагандистські структури до цивілізованих дій, до правдивого висвітлення подій в Україні. Бо інших механізмів впливу не маємо. Факт уже незаперечний: програш в інформаційній війні — це один із головних наслідків системного руйнування, причому упродовж багатьох років, національного інформаційного ресурсу, агресивної комерціалізації частотного сегмента та медійного ринку, брутальної примітивізації змістової складової інформаційного продукту. Тож і маємо нині реальні фактори загрози національній безпеці. «В Україні, — як пишеться в одному з офіційних листів, — фактично зруйновано й мережу функціонування національних телерадіомовників у надзвичайних ситуаціях…, а незахищеність інформаційного простору від зовнішніх впливів робить його особливо вразливим в умовах реальних інформаційних війн».
Наслідки цього особливо відчуває населення східних регіонів, де цими днями активно діють агресивно налаштовані проросійські формування, де сусідня держава веде цілеспрямовану, відверто брудну антиукраїнську пропагандистську кампанію. Тому ми навіть не здивувалися, почувши від наших московських колег та знайомих, з якими довелося днями спілкуватися, їхнє практично протилежне сприйняття подій, що відбуваються в Україні. У них «зовсім інша правда», схожа на ту відверту брехню та перекручування фактів, які звучали у відповідях Володимира Путіна на деякі запитання журналістів щодо подій в АРК на прес-конференції в Ново-Огарьово. А щоб не дати почути та побачити, зокрема кримчанам, те, що в дійсності відбувалося на півострові та материковій частині країни, майже тими ж днями (чи не дивний збіг обставин?) кілька вузлів зв’язку ПАТ «Укртелеком» були захопленні «невідомими». В результаті їхніх дій було фізично пошкоджено кілька волоконно-оптичних магістральних кабелів компанії. Як наслідок, йдеться в її офіційній заяві, — «практично припинено надання послуг фіксованого телефонного зв’язку, а також доступу до мережі Інтернету і мобільного зв’язку».
Безпека країни чи комерціалізація?
Що насправді відбувалося в останні роки навколо радіомовлення, якими тут були пріоритети у державній інформаційній політиці? Що треба робити державним інституціям, аби сегмент державного радіомовлення в інформаційному просторі збільшився до необхідного рівня, до потреб дієвого захисту національних інтересів? Навколо цих питань у нас і відбулася бесіда з Віктором Набруском, екс-президентом Національної радіокомпанії України, секретарем Національної спілки журналістів України. Рамки цього матеріалу дозволяють навести лише частину його відповідей.
— Питання, яке ви винесли у цей розділ свого аналітичного дослідження, майже риторичне. У сенсі бурхливого роздержавлення, агресивного захоплення частотного ресурсу, передавально-розподільчих мереж Україна — незаперечний європейський лідер. Скільки я вже про це говорив із різних трибун за останні десять років, скільки писав першим особам країни, попереджав! Але зупинити те, що відбувалося і відбувається, не вдалося.
І Віктор Іванович викладає нам цілий стос документів та своїх статей в авторитетних виданнях країни.
— Я спеціально зробив для вас цю добірку. Висновок перший: за двадцять три роки незалежності країна фактично втратила фізично-частотний ресурс. Він уже не належить українському народові. Він став засобом збагачення. У реаліях сучасного українського транзитного суспільства інтереси політико-олігархічних кланів беруть верх над державними пріоритетами. Висновок другий: сьогодні інформаційне меню замовляють для всієї країни не державні установи, а приватні власники телерадіокомпаній, яким належить понад 90 відсотків усього частотного ресурсу. І формування духовно чистої, патріотичної особистості в них не серед пріоритетів.
На переконання Віктора Набруска, тут панує філософія заробляння грошей зі своєю жорстокою природою й відповідною логікою. Програмний продукт переважно завезено із сусідньої держави, тож у розважальних програмах, численних серіалах — суцільна героїзація чужих символів, а українські персонажі часто постають недолугими та кумедними.
— Так звані політичні ток-шоу продовжують свою руйнівну місію — сіяти злість, агресію, недовіру. Підсумок кожної такої програми очікуваний — двополюсна Україна постає як неефективне утворення без будь-якої історичної перспективи, а українці — як недолуга, примітивна, зрадницька нація.
Нині на полі інформаційних послуг, за словами пана Набруска, зримо простежуються тенденції не просто маніпуляцій, а імперативного стилю нав’язування певних стереотипів, ідей, поглядів. Унікальність української ситуації полягає в тому, що продукують цей інформаційний «харч» не вітчизняні виробники, як належало б, а саме зарубіжні, котрі, користуючись нашим безпорадно-ліберальним національним законодавством, вільно і безкарно хазяйнують у нашому інформаційному домі, поетапно зміцнюючи свою позицію. Створення негативного образу України росіянами досягається без особливого напруження, оскільки інформаційного ресурсу у них задосить. Державні радіокомпанії «Маяк», «Голос России», «Содружество», захопивши радіопередавальні центри в Білорусі та Молдові, увійшли у внутрішні мережі Криму і фактично охопили всю територію нашої країни.
— І якщо й надалі,— завершив свою думку Віктор Набруско, — бюджет НРКУ порівняно з польським чи румунським радіо становитиме лише 10–15% (така сама ситуація з іншими державними телерадіокомпаніями), то годі й казати про інформаційний суверенітет України.
Частотний ресурс — суспільне надбання
Вузлові проблеми інформаційного простору країни, на які Віктор Набруско звертав увагу в нашій бесіді, порушували, до речі, багато учасників науково-практичної конференції з цього питання, яка відбулася влітку минулого року в Національній спілці журналістів України. За підсумками обговорення ухвалено резолюцію, в якій виокремлено низку найактуальніших проблем національної медіа-сфери. Зокрема й ті, ігнорування яких і надалі створюватиме об’єктивну загрозу інформаційній безпеці України загалом. Йдеться насамперед про необхідність забезпечити конституційне визначення інформаційно-частотного ресурсу як національного феномена поруч з іншими національними стратегічними ресурсами — надрами, землею, водою, повітрям, що мінімізує його агресивний грабунок та стане запорукою національної безпеки. Сьогодні це питання з питань, вважають фахівці. Катастрофічне зменшення мовлення на середніх і довгих хвилях в Україні, особливо після знищення Броварського РПЦ, а також зменшення у населення парку приймальної техніки з колишнім радянським діапазоном УКХ (66-74 МГц), в якому переважно транслюються загальнонаціональні радіопрограми УР1, УР2, УР3, значно скорочують аудиторію слухачів національної радіокомпанії порівняно з процвітаючим комерційним мовленням в діапазоні FM (87,5-108 МГц). Передачі на цих частотах можна слухати в кожному автомобілі. Але сьогодні 90–95% ліцензій на користування ними мають приватні радіокомпанії, переважно з іноземним капіталом, і російськомовні. Тож усілякі «шансони», «хорошее», «спокойное» та «русское радио» заполонили весь ефір. НРКУ донедавна мала в FM-діапазоні не більш як три відсотки частот. У країнах Євросоюзу діє інший принцип їх розподілу: передусім виділяються частоти для державних радіокомпаній, під їхню 100-відсоткову потребу, а потім уже комерційним радіокомпаніям. У нас навпаки. Такою, зокрема, була політика «захисту» національної безпеки в інформаційній сфері попереднього складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.
Цього в нашій країні не відбувалося б, якби існувала, за висновками учасників згаданої науково-практичної конференції в НСЖУ, продумана державна інформаційна та комунікативна політика. Її відсутність створює об’єктивну загрозу інформаційним інтересам громадян та інформаційній безпеці України. «Сьогодні ми не маємо механізмів протидії агресивним зовнішнім чинникам, почасти елементарного розуміння природи інформаційних війн, які ми регулярно програємо і приречені програвати в майбутньому». Додамо: якщо й надалі розв’язання цих проблем у країні здійснюватиметься за залишковим фінансовим принципом. І пріоритетом для тих, хто керуватиме цим процесом, буде не бізнес і комерція на частотному ресурсі, а державницько-патріотичний підхід до своєї місії.
Чи скоро станемо господарями в своєму інформпросторі?
«Надія помирає останньою». Цей вислів пригадався, коли прочитали з маркером в руках кілька солідних офіційних матеріалів щодо інформаційної безпеки, які або вже обговорювали на Раді національної безпеки і оборони України, або готували до розгляду в цій серйозній державній установі. Висновок беззаперечний: ті, хто відповідав і відповідає й досі за реалізацію державної політики та забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері, чудово обізнані в тих проблемах, які ми порушили в попередніх розділах цього матеріалу. Ще десять років тому на одному із засідань РНБО відверто було сказано «про наявність в країні гострих проблем, явищ та чинників, що створюють небезпеку національним інтересам України в цій сфері та негативно впливають на суспільний розвиток держави і реалізацію її євроінтеграційних прагнень». І тоді, і пізніше, за часів іншої влади, йшлося про необхідність створення в країні такої системи управління в інформаційній сфері, яка забезпечувала б чітку, прозору та ефективну взаємодію органів державної влади із гарантування національної безпеки в цьому питанні. Давалися доручення щодо забезпечення радіочастотним ресурсом України впровадження цифрового телерадіомовлення, насамперед у прикордонних областях та Автономній Республіці Крим, ставилися жорсткі вимоги стосовно частки національного продукту в загальному обсязі мовлення телерадіокомпаній.
Не забували високі чиновники та народні обранці з відповідних комітетів Верховної Ради про те, що в країні вкрай необхідно створити автоматизовану систему «централізованого оповіщення населення в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України». Для цього було навіть розроблено програму модернізації мережі дротового мовлення, доведення кількості радіоточок до 10 мільйонів, передбачалося створити окрему структуру, яка відповідала б за це питання, бо вже йшли розмови про плани приватизації ВАТ «Укртелеком». Ставилася вимога СБУ, Фонду держмайна та Антимонопольному комітету прослідкувати і не допустити, щоб до пакета приватизації потрапила ця сама система дротового мовлення.
Що з нею сталося — відомо. Приватному власнику, як виявилося (а систему дротового мовлення було теж приватизовано), не потрібна структура, що не дає прибутків. Тож цей практично єдиний для малозабезпеченого населення засіб для отримання інформації — дво- трипрограмові по-народному «брехунці» — в більшості уже замовкли назавжди. Як же тепер оповіщуватимуть населення, особливо сільської місцевості, під час можливих техногенних ситуацій, природних катаклізмів, в умовах воєнного стану? На це запитання, як і решту, щодо гарантування національної безпеки в інформаційній сфері, ми поки ще не отримали відповіді ні від Держкомтелерадіо України, ні від Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (РРТ), якому безпосередньо підпорядковувався згаданий Броварський радіопередавальний центр «Борей».
Однак було цікаво дізнатися, як змінили наголоси у діяльності Держкомтелерадіо — однієї з головних ідеологічних установ країни — криваві події на Євромайдані та прихід нової влади з її намірами навести лад у політичному та соціально-економічному житті, відверта антиукраїнська пропагандистська істерія північного сусіди в Криму та навколо його провокаційних дій у східних областях… Зрештою — заяви нового керівництва держави про відверту інформаційну війну Росії проти України. Таке відчуття, що це відомство продовжує жити у вчорашньому вимірі. Принаймні в його головному документі на 2014 рік, викладеному на сайті, — «Плані заходів…» — серед «Основних завдань» жодного натяку на необхідність у міру можливого впливати на розв’язання саме цих найактуальніших проблем. Про нинішню відверту антиукраїнську інформаційну війну, що розв’язала Росія, і необхідність забезпечення (з урахуванням досвіду і практики минулих років) національної безпеки країни в інформаційній сфері, не згадується взагалі й в іншому, «стратегічному» документі відомства — «Плані заходів Держкомтелерадіо України з реалізації Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2014 рік».
Сьогодні в країні, що стоїть на порозі відвертої воєнної агресії з боку РФ, надзвичайно важкий фінансовий стан. Розкрадена вчорашньою владою казна порожня. Зрозуміло, що в першу чергу великі гроші потрібні на підвищення боєздатності ЗСУ, модернізацію військової техніки, на вирішення складних соціальних питань особового складу тих військових частин у Криму, що заблоковані росіянами.
Говорити в такій ситуації про мільйонні суми з держбюджету для, скажімо, «забезпечення присутності програм вітчизняних телерадіоорганізацій у багатоканальних мережах інших країн» або про істотну «державну підтримку створення та розповсюдження телевізійних і радіопрограм вітчизняного виробництва» було б просто смішно. Тим паче — про вкрай необхідний перерозподіл уже сьогодні на користь національних інтересів частотного ресурсу та пріоритетного включення у багатоканальні мережі мовлення програм державних телерадіокомпаній. Потрібні значні капітальні вкладення в оновлення та модернізацію їхнього обладнання, до того ж така «перебудова» на інформаційному полі зачепила б інтереси чималої кількості тих, хто і далі залишається при владі. І в Києві, і в Білокам’яній.
Можливо, саме з цих фінансових, суб’єктивних та інших міркувань питання створення сучасної матеріально-технічної бази для більш дієвого захисту національних інтересів в інформаційній сфері ще не скоро стануть пріоритетами. Але ж вирішувати їх, рано чи пізно, треба — крок за кроком, щоб стати нарешті хоча б господарем у своєму інформаційному домі.
Станіслав ПРОКОПЧУК,
Леонід САМСОНЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
text-align: justify;
text-align: justify;p class=o:p
Ми в Google+