Релакс цьогорічної відпустки закінчився раптово й несподівано, коли мого п’ятирічного сина вкусила за ногу якась муха. За кілька днів нога набрякла так, що стала вдвічі більшою за другу, піднялася температура, почався абсцес. Злякалися ми з чоловіком, враховуючи, що були за межами України, — годі й згадувати. Але нерви нервами, а треба було щось вирішувати. Зателефонували за номером, вказаним на медичній страховці. Нас скерували до великої лікарні за кільканадцять кілометрів від готелю, сказавши, що там уже в курсі проблеми. «Тільки доведеться все-таки заплатити за допомогу, а вже в Києві страхова компанія поверне гроші», — повідомили. Про такий варіант попереджали ще в Києві, тому, взявши гроші, паспорти й страховку, ми помчали до лікарні.

Як і слід було очікувати, шпиталь Івана Павла ІІ в сардинському місті Ольбія виявився мало схожим на звичну в нашому розумінні лікарню: просторе фойє на першому поверсі, кафе, довідкова служба. У корпусі невідкладних станів літня синьйора, побачивши, як безпорадно ми озираємося, привела медсестру. Тож дані нашого малого пацієнта внесли до комп’ютера й сказали чекати, доки покличуть.

Приймальне відділення — спільне й для старих, і для малих: поряд на ношах лежала літня арабка, яку явно збила автівка (тут-таки складали протокол двоє карабінерів), у кріслі сиділа літня німкеня із закритим переломом ноги, час від часу фотографуючи її на телефон. Медсестра, пробігаючи повз нас, перепросила, що доводиться довго чекати, й повідомляла, скільки ще людей попереду в черзі.

Зрештою малого (точнісінько як у «Докторі Хаузі») посадили в крісло й повезли до педіатричного відділення. Нас зустріли кольорові стіни з веселенькими картинками, іграшки, книжки й мультики. Лікар, оглянувши ногу, бездоганною англійською пояснив, що сталося, й призначив лікування.

Кульмінаційний момент: коли ми знову спустилися до приймального відділення, намагаючись прикинути, у скільки нам може обійтися цей лікарняний рай, медсестра повідомила, що платити… нічого не треба. Ми не повірили. Прийшла завідувачка, яка підтвердила: ви нам нічого не винні. Й… попросила пробачення за погану англійську.

Можливо, нам просто пощастило, і, як каже мій чоловік, «не плутаймо туризм з еміграцією». Але й кольорові стіни педіатричного відділення, і чемні лікарі, й усе в цій лікарні свідчило про чітко налагоджену систему надання медичної послуги, де головний — пацієнт. Лікарі теж не ображені, отримуючи за свою роботу нормальну зарплатню. І тому вони ввічливі, професійні й… англомовні.

І я знову запитала себе: чому вони змогли, а ми — ні? Уже 20 років ми говоримо значно більше, аніж робимо. Одні кажуть: реформу повинні робити не лікарі, а менеджери. Мають рацію: в Європі, здається, лише п’ятеро міністрів охорони здоров’я мають медичну освіту. Інші обурюються: лікарі лишилися поза реформою, їхньою думкою ніхто не цікавиться. А у двадцятирічній балаканині спливає дорогоцінний час, і нині ми на другому (!) місці у світі за рівнем смертності.

З одного боку, досі бракує політичної волі. З іншого — немає запиту від суспільства. Будьмо щирі: чи багатьох справді цікавить медична реформа? Інших проблем вистачає: ціни ростуть, зарплатня — ні… Крутимося у цьому колесі, доки не потрапимо до наших жебрацьких лікарень. І лише тоді розуміємо цінність здоров’я. Стає моторошно: як можна вилікуватися в таких умовах? А лікувати? Та чи усвідомлюють це наші можновладці, більшість із яких лікуються в комфортних клініках Австрії чи Швейцарії, — питання відкрите.