Професійний військовослужбовець снайпер бригади «Спартан» 2 корпусу НГУ «Хартія» Антон Реуцький з позивним «Тоні» родом з міста Куп’янськ Харківської області. 2014 року він став на захист держави у складі Сил безпеки і оборони України. Відтоді пройшов шлях складних і ризикованих розвідувальних операцій, брав участь у знешкодженні ворожих диверсійно­розвідувальних груп та виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту. За плечима військовослужбовця понад десять років служби, бойові виходи, втрати та випробування, які сформували характер і загартували волю. Згадуючи свій життєвий шлях, захисник України відтворює в пам’яті службу на передовій, біль втрат і те, що мотивує його щодня.

Навчання стало черговим випробуванням

Насамперед Антон зауважує, що гарна фізична форма завжди була для нього важливою. З першого класу він займався легкою атлетикою, згодом мама відвела його на бальні танці: хлопець перемагав на конкурсах і навіть став чемпіоном Харківської області.

«Коли подорослішав, майже весь вільний час проводив із друзями на вулиці, і це змінило мене. Після першої бійки зрозумів, що хочу займатися чимось іншим, ніж танцями. Захопився футболом, грав у місцевій юнацькій команді «Мрія», мав хороші перспективи, а згодом підписав контракт з футбольним клубом «Металург». Я був успішним у цьому виді спорту, тому що повністю віддавався своїй справі. Трохи пізніше захопився боротьбою та боксом, виступав на районних змаганнях. У школі та гімназії навчався добре, а улюбленим предметом була математика. Після закінчення гімназії вітчим порадив мені вступити до технічного коледжу, щоб я здобув професію автомеханіка», — згадує він.

На той час юнак ще не розумів, у якому напрямі хоче розвиватися, та допоміг випадок. Одного разу до міста приїхали спецпризначенці для виконання службових завдань. Під час спілкування нові знайомі звернули увагу на його фізичну підготовку. І навіть сказали, що за бажання він може спробувати пройти добір до їхнього підрозділу й пояснили, що для цього потрібно зробити. 

«Щоб стати спецпризначенцем, мені потрібно було значно серйозніше підготуватися фізично й психологічно. Для звичайного бійця вища освіта тоді не була обов’язковою, тому я фактично покинув навчання в коледжі і весь час проводив у спортзалі. На четвертому курсі залишив коледж, пішов в армію, а 2012 року потрапив до спецпідрозділу «Барс», окремої бригади спеціального призначення Внутрішніх військ МВС України. У березні 2014 року на його базі сформували перші добровольчі підрозділи, які увійшли до складу новоствореної Національної гвардії України. Нині це бригада «Буревій» НГУ. Служба в «Барсі» дала мені хорошу професійну підготовку й психологічно загартувала. А щоб я міг отримати перспективу офіцерського звання й посаду командира, мене направили на відповідне навчання», — розповідає Антон. 

Три місяці навчання стали для бійця черговим випробуванням. Він зізнається, що саме тоді відчув реальність жити за наказом. Програма підготовки спецпризначенців була значно складнішою, ніж у решти курсантів, і хлопці цим пишалися. Зокрема Антон мав найкращі результати з фізичної та вогневої підготовки, склав усі іспити без жодної трійки та отримав звання сержанта. Після навчання повернувся в «Барс» і став командиром взводу: у його підпорядкуванні було 30 військовослужбовців.

2014 року, після завершення строкової служби в «Барсі» і з початком АТО на Донбасі «Тоні» не зміг залишатися осторонь. Звернувшись до знайомих військових, приєднався до добровольчого батальйону міліції «Харків­1». У серпні їх направили до Іловайська. Однак вони туди так і не доїхали, оскільки дорогою зламався автобус.

«Думаю, тоді це врятувало життя мені та моїм побратимам. Саме в цей час я зрозумів, що війна здатна повністю змінювати стосунки між людьми. Був у нас хлопець, з яким ми мали серйозний конфлікт і просто не могли терпіти один одного. Але коли опинилися в одному окопі, всі образи залишилися в минулому і ми навіть почали дружити сім’ями.

Невдовзі наш підрозділ перекинули до Маріуполя для охорони об’єктів критичної інфраструктури. Там ми мали постійне місце дислокації, звідки регулярно виїжджали на бойові завдання. Я командував відділенням із десяти бійців: планували та виконували спеціальні операції зі знешкодження диверсійно­розвідувальних груп. 2016 року за участь в АТО я отримав першу державну нагороду», — розповідає сержант. 

У добровольчому батальйоні міліції «Харків­1» він прослужив до 2021 року. І саме там, за його словами, здобув не лише цінний бойовий досвід, а й важливі життєві уроки.

«Наш командир Сергій Щебетун дуже сильно вплинув на формування моєї особистості. Це не просто професійний військовий, а справжній лідер. У найскладніших ситуаціях і в бою він завжди був поруч з підлеглими, підтримував їх і разом із ними долав усі труднощі. Саме він показав мені, якими мають бути справжні чоловіки: не здаватися, не сперечатися через накази, які викликають сумніви, а пропонувати командирам альтернативні рішення. Командир також навчив мене правильно розставляти життєві пріоритети й знаходити баланс між службою та особистим життям. 

Це дуже важливо, адже під час служби в Маріуполі я одружився. Згодом у нас народилася донька Софійка. Раніше я ніколи не був надто емоційним щодо дітей. Для мене завжди на першому місці були служба й побратими. Але народження Софійки стало, мабуть, найщасливішою подією в моєму житті. Із задоволенням навчився доглядати за нею. Нічні підйоми мене зовсім не обтяжували — із радістю допомагав дружині: годував доньку, змінював підгузки. Від самого її народження дуже люблю проводити з нею час і раніше ніколи не думав, що спілкування з дитиною може дарувати стільки щастя», — зізнається батько. 

«Однієї хвилини замало…»

Після реформи правоохоронної системи Антон продовжив службу в полку поліції особливого призначення, де також командував відділенням. Більшість особового складу підрозділу перевели до Дніпра, а він залишився в Харкові у складі добровольчого батальйону.

«На початку повномасштабної війни Харків опинився в напівоточенні. Ми вибивали російських окупантів, які намагалися закріпитися в місті, а також виїжджали за його межі для знешкодження ворожих ДРГ. У вересні 2022 року розпочався наш контрнаступ, і для мене це була одна з найпростіших військових операцій, бо росіяни самі тікали, залишаючи після себе цінні трофеї.

Після контрнаступу ми виконували бойові завдання поблизу Соледара, а згодом нас перекинули до Красної Гори. На той час я входив до складу однієї з розвідгруп. Одного разу ввечері на позиції почав накрапати дощ, а ближче до ночі все замерзало. Одяг хрустів від льоду, кулемет обмерзав настільки, що, аби його перезарядити, доводилося цеглиною збивати кригу. У таких умовах я провів півтори доби, а після цього почав боятися сильних морозів. Бойовий медик «Вічі» надав першу допомогу і врятував мене після обмороження. Пізніше в боях за вовчанський агрегатний завод, на жаль, він зник безвісти», — ділиться спогадами «Тоні». 

У Красній Горі Антон уперше за час служби потрапив в оточення. Тоді один з побратимів з позивним «Лівша» самостійно виїхав на пікапі й відкрив мінометний вогонь по окупантах. Бійці підтримували з ним зв’язок, а коли ворожий вогонь затих, цій групі вдалося вирватися з оточення. «Лівша», який тоді врятував їх, того самого дня також вийшов живим, але згодом загинув.

«З початку повномасштабного вторгнення я втратив багато побратимів і дорогих мені людей. Щодня о дев’ятій ранку під час хвилини мовчання згадую їх. Але однієї хвилини мені замало, щоб згадати всіх. А під час окупації Куп’янська на бік ворога перейшов мій дядько. Виявилося, що він людина без моральних принципів, яка завжди шукала тільки власну вигоду. Зараз він із родиною живе в москві. Востаннє ми спілкувалися через SMS: лише написав йому, щоб уникав зустрічі зі мною. Для мене це особиста трагедія.

Зате інший мій дядько після деокупації Куп’янська добровільно вступив до 92 окремої штурмової бригади ім. кошового отамана Івана Сірка. На жаль, від час виконання бойового завдання він загинув», — важко зітхає «Тоні».

Ефективність курсів — 101 відсоток

У січні 2023 року в Кліщіївці їхня група дві доби перебувала на позиціях в очікуванні штурмової групи «вагнерівців». Коли вони вже виходили, вороги відкрили мінометний вогонь. Вибуховою хвилею Антонові пошкодило ногу, але побратимам вдалося його витягнути. На лікуванні він провів майже пів року, переніс операцію. І тоді йому запропонували перейти до снайперського підрозділу.

«Перевівся до роти снайперів спеціального призначення бригади «Спартан» Національної гвардії України. У травні 2025 року направили на навчання в Данію, де я успішно пройшов курс підготовки марксмена — піхотного снайпера. Основне завдання марксмена — забезпечувати бойову групу точним вогневим прикриттям на малих і середніх дистанціях, зазвичай до 500 метрів. Організатори визнали мене найкращим випускником курсу, подарували гвинтівку та комплектуючі до неї.

Після цього керівництво направило мене до Норвегії, де я продовжив навчання як снайпер далекої дистанції. На мою думку, ефективність курсів, які я пройшов у Данії та Норвегії, — 101 відсоток», — переконує піхотний снайпер. 

Після завершення навчання бійця відрядили на покровський напрямок. Перші десять днів він лише вивчав і аналізував ситуацію на фронті, насамперед роботу безпілотників. Адже нині саме вони один з основних інструментів управління бойовими діями. Крім того, ворог дедалі частіше діє малими піхотними групами, що значно ускладнює їхнє виявлення. Та попри все Антонові вдалося ліквідувати ворога на відстані 1550 метрів.

Наприкінці вересня 2025 року вони отримали повідомлення, що на позиції поранено двох снайперів. Командування зібрало нараду щодо їхньої евакуації та заміни особового складу.

«Я вирішив іти. Близько десятої вечора розвідники забрали мене й мали доставити на позицію. На одному з поворотів у наш броньовик влучили відразу два дрони. Машина втратила керування. На щастя, водій зумів утримати її на дорозі, ми не перекинулися — врятував відбійник. Якби машина перевернулася, вибратися з неї шансів у нас майже не було б. Двері з мого боку заклинило, а через дим нічого не було видно. Я вибив двері, викинув рюкзак та зброю і вистрибнув на схил біля дороги. Під час падіння знову травмував уже поранену ногу й спину. Майже кілометр довелося повзти під ворожими дронами. Дорогою побачив, що наш броньовик повністю знищив ударний безпілотник. У мене ж через контузію страшенно боліла голова, і я майже не розумів, що зі мною відбувається. Сили стрімко залишали мене. Та все­таки вдалося сховатися від дронів, трохи перепочити й оцінити обстановку.

Навколо ставало дедалі більше вибухів і ворожих безпілотників. У той момент постійно думав про доньку і найбільше не хотілося загинути на цій дорозі смерті. До найближчої лісосмуги дістався лише за кілька годин. Там уже перебували українські військові, які за кілька днів евакуювали мене до стабілізаційного пункту», — розповідає він. 

Нині боєць проходить лікування та реабілітацію після поранень в одному з медичних центрів МВС України. Накопичений за роки війни стрес і поранення серйозно підірвали його здоров’я, тому він вже понад пів року перебуває під опікою медиків.

«Я дуже задоволений якістю медичної допомоги, яку отримую тут. Особливо ціную увагу керівника центру, свого лікаря та всього медичного персоналу. Це висококваліфіковані професіонали. У будь­який час доби можу звернутися по допомогу і завжди її отримую», — запевняє Антон Реуцький.