Ця історія розпочалася з такого випадку. Того дня (а це була весна 2014 року) Володимир Ткаченко відвідав одного з
керівників Національного клінічного військового госпіталю. Побачивши сумні очі, поцікавився: «Чим занепокоєні, пане полковнику?» Той підвівся, підійшов до вікна і показав рукою на швидку допомогу з військовим номером і з розпачем вимовив: «Виклик отримали, а щоб заправити машину, коштів немає».
Дістав із кишені кілька купюр і сказав: «Хотів придбати ліки, але раз така ситуація, то візьміть мої гроші». Полковник міцно потиснув руку Ткаченкові й усміхнувся: «Ми їх запишемо як ваш благодійний внесок у справу лікування наших поранених воїнів».
Стверджують, що війна докорінно змінює людей. Найкращі стають ще кращими, гірші — гіршими. Ось і у ветерана військової служби кров’ю облилося серце, коли побачив перших поранених українських бійців, яких доставили на лікування в цей медичний заклад. Прямуючи додому, розмірковував: «Мене за віком і станом здоров’я (а він інвалід війни 2 групи) не візьмуть до війська. То чим можу бути корисним у цей складний час?»
І знову пригадував, як полковник з госпіталю щиро дякував за ту тисячу благодійної допомоги. Саме тоді твердо вирішив щомісяця з кожної пенсії надсилати на рахунок столичного військового госпіталю перекази з поміткою: «На лікування поранених українських воїнів».
Відтоді розпочалась активна благодійна акція ветерана військової служби. На цей час він надіслав до столичного госпіталю 145 переказів на загальну суму майже 20 тисяч гривень.
Із початком повномасштабної війни України з російськими загарбниками долучив до цієї благодійної справи дружину Олександру і доньку Анжелу. Обидві жінки — лікарки вищої категорії, тож добре розуміють ціну милосердя та підтримки людей, які мають проблеми зі здоров’ям. Родина з 24 лютого по 6 червня 2022 року зробила 13 переказів на суму 6500 гривень.
Поцікавився у Володимира Устиновича подальшою його волонтерською діяльністю з фінансової підтримки наших поранених бійців. На що він з упевненістю сказав: «Робитиму це до нашої Перемоги і доки не буде вилікувано останнього пораненого захисника рідної землі».
Нині ветеран не обіймає якихось високих службових посад і не очолює громадських організацій. Але в ситуаціях, які стосуються порушення прав простої людини, займає активну і непримиренну позицію. Коли незаконно наступали на зелену зону прибудинкової території, звернувся з листами до органів влади. Дізнавшись про порушення прав ветеранів війни, військової служби, організовує колективні листи до вищих державних установ.
На мене, наприклад, велике враження справляє те, як Володимир Устинович уміє привертати увагу до суспільно значущих проблем. Приміром, нині у суспільстві жваво обговорюють питання подвійного громадянства. А колись на сторінках «Урядового кур’єра» він висловив думку про безпечність такого явища. До речі, за активну участь у співпраці з військовими і цивільними виданнями Володимира Ткаченка нагороджено Золотою медаллю «Незалежність» Київської спілки журналістів за вагомий внесок у розвиток української журналістики.
Якось поцікавився у Володимира Ткаченка, як йому вдається тримати руку на пульсі громадського життя. «А в мене немає жодних секретів, — усміхнувся він і розповів: — За армійською звичкою, я вже на світанку на ногах. Прямую до газетного кіоску, купую понад десять різних видань і повертаюсь додому, вивчаю й аналізую інформацію. Деякі повідомлення долучаю до свого архіву».
Погоджуюсь із його твердженням, хоч у мене є власний погляд на джерела активної громадянської позиції ветерана. Вона ґрунтується на тому гарті, який він здобув, працюючи на Дніпропетровському ВО «Південмаш», і після понад 27 років військової служби. Та й сам Володимир Устинович не приховує того, що він й дотепер пишається працею на цьому славетному вітчизняному підприємстві ракетно-космічної галузі.
Із часів військової служби у Володимира Ткаченка залишилася добра, на мій погляд, звичка планувати особисті заходи на день, місяць, рік. І самого себе жорстко контролювати, що встиг зробити, кому і чим допоміг. Тому в нього так багато друзів, приятелів, знайомих не лише серед співвітчизників, а й поза межами України.
У червні Володимирові Ткаченку виповнюється 75 років. Попри поважний вік, він весь час у дорозі до нових висот життя.
Володимир ЧІКАЛІН
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+