Пам’ятаєте ці рядки з поезії Тараса Шевченка? Ні? То освіжіть у пам’яті шкільні знання з української літератури. Дуже на часі. Хоч і написано майже 150 років тому, 1847-го. Вірш має назву «Мені однаково, чи буду…», а закінчується рядком, винесеним у заголовок.

Чому саме так? А тому, що мені болить те, що нині діється на моїй малій батьківщині з перейменуванням населених пунктів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму. Гадаю, широкому загалу жителів селища і району відомий попередній висновок Українського інституту національної пам’яті стосовно відповідності чинному законодавству поданих пропозицій нової назви селища, а отже, й району, від 11 лютого цього року.  

За даними СБУ, на кінець березня 2016 року в полоні у терористів на тимчасово окупованих територіях Донецької й Луганської областей України перебували 115 полонених. І ще 12 — на території Росії. З них 75 — це хлопці, які зі зброєю в руках захищали цілісність нашої держави: п’ять бійців добровольчих батальйонів, 61 військовослужбовець, по 4 представники МВС та Нацгвардії і один прикордонник.

Про кожного з них українській стороні відомі дата, місце і час, коли вони фактично стали заручниками. Це щодо військових. А стосовно цивільних інформація постійно змінюється. І навіть ті, хто переймається цією проблемою та активно займається їхнім звільненням, не завжди знають точні цифри. Нерідко це лише десята частина реальної ситуації. 

Міський голова нині повинен мати не лише навички доброго господарника, а й бути фахівцем у піарі та брендингу, щоб уміти гідно представити своє місто інвесторам.

«Через велику кількість звернень від міських голів та кандидатів на ці посади ми продовжили набір у другу програму «Школа мерів» до 7 квітня. Із середини квітня стартуватимуть навчальні модулі», — повідомив під час прес-конференції в Києві керівник «Школи мерів» голова правління Агенції з питань стратегічних комунікацій та розвитку «Спільні зусилля» Руслан Рохов.  

Невеличкі черги — один із обов’язкових базарних атрибутів — нерідко можна побачити вже біля входу до Центрального ринку Слов’янська. За чим стоять? Просто бажають сфотографуватися біля місцевого колоритного пам’ятника. Через глибоку тріщину в гранітному постаменті впевнено переступає динамічна фігура чоловіка на повен зріст із навантаженою «кравчучкою» в одній руці та із сумкою на другому плечі. Зазвичай найбільше юрбляться біля бронзової скульптури приїжджі. Та за останні два роки це не тільки туристи-екскурсанти, а й тимчасово переміщені особи, які шукають притулку в Слов’янську та інших містах і селах прифронтового Донбасу. І саме представники цієї категорії людей уособлюють його із собою та з гіркою іронією називають цей пам’ятник «переселенець». Ось такого нового тлумачення несподівано набув перший на території країн СНД монумент підприємцям, зведений тут у 2006 році. Тим не менше, як і десять років тому, він залишається символом оптимізму та надії, які зараз дуже потрібні не тільки місцевим підприємцям. 

Усе змішалося і призвело до трагікомічного шарварку в квартирі донеччан Н. настільки, що таке навіть не снилося класичним персонажам у горопашному домі Облонських! Глава родини і його перший заступник, дізнавшись про зв’язок сина з українськими «карателями», збагнули, що відтепер не можуть жити з ним в одній квартирі. По-перше, він опинився по той бік лінії розмежування. А, по-друге, повертатися молодикові вже не було куди: в його кімнаті, а також у батьківській спальні й вітальні тісно набилися, немов оселедці у діжці, горілчаний дух, тютюновий дим, повні й порожні пляшки, зброя, військова амуніція, «віджаті» речі, а проміж них четверо носіїв усього цього добра. «Будемо охороняти вашу хату від «укропів», бо вони загарбники і хочуть витурити нас звідси!» — популярно пояснив свої наміри один із них. А господарі не могли не повірити непроханим постояльцям, яким видніше. Тим більш, що вони з автоматами.

Жити без сина у квартирі батькам стало помітно тісніше і сумніше. Адже перегодя вони несподівано дізналися, що не мають доступу до власних кухні, ванної кімнати і туалету. «Ти хто такий? — насупився бородатий «донбаський тракторист» Алібек до чоловіка, який пізнього вечора звично пішов до вбиральні. — І чого, ішак, без дозволу і пропуску тут вештаєшся?» Господар миттєво зрозумів натяк:  комендантську годину ніхто не скасовував навіть у власній хаті.  

«Довкілля понад усе» (Umwelt uber alles) — саме так коротко підсумував би я результати візиту до України міністра довкілля, охорони природи, будівництва та безпеки ядерних реакторів Федеративної Республіки Німеччина Барбари Хендрікс.

Роботи зі спорудження ковпака над зруйнованою частиною Чорнобильської атомної мають завершитися в листопаді 2017 року. А почалися вони ще у 2010-му. Тоді реалізацію ідеї оцінювали у 300 мільйонів євро. Але виникло чимало несподіваних труднощів, які зробили проект уп’ятеро дорожчим, тобто тепер ця сума становить майже півтора мільярда євро. У його вартість увійшла і ціна обладнання, яке працюватиме під «Аркою» над дезактивацією решток четвертого енергоблока ЧАЕС.

За даними прикордонної служби, через всі діючі КПВВ з початку 2106 року лінію розмежування перетнуло понад півтора мільйона людей. А щодоби її долають два десятки тисяч цивільних громадян. Контрольний пункт пропуску «Золоте» за пропускною спроможністю третій на всій лінії розмежування після «Зайцевого» та «Новотроїцького». Вивчивши деталі всіх проблем, які виникали на КПВВ у Донецькій області, розроблено проект, який мав якнайкраще задовольнити попит цивільного населення. Планувалося, що коридором Стаханов — Первомайськ — Золоте — Гірське — Лисичанськ проходитимуть і проїжджатимуть щодня приблизно п’ять тисяч людей й 1,5 тисячі автомобілів. 

Напередодні Міжнародного дня дитячої книги й одночасно дня народження всесвітньо відомого письменника-казкаря Г. Х. Андерсена, що припадає на першу суботу квітня, згадалося давноминуле. Якось у дитинстві ми з приятелем натрапили на незвичну збірку казок. Люди добрі, що це була за книжка! Стара, засмальцьована, без палітурок і без деяких пожовтілих сторінок. А ще поряд із друкованими літерами синіли чорнильні плями й чиїсь незграбні каракулі. Само собою, наші попередники — малі творчі натури не залишили без уваги й окремі ілюстрації, домалювавши сюди щось схоже на літачки, танки, котів, собак. Та найбільше нас тоді вразила цифра на одній із перших сторінок: 1939 рік. Нічого собі! Ця книжка вийшла у світ ще до війни і пережила її!

Ми із хвилюванням гортали раритет і вголос уявляли тих дітей, які колись робили те саме, але, мабуть, у перерві між обстрілами. А якогось літнього дня побігли з книжкою до старого окопчика, що з тих років залишився у тернових кущах біля річки. І там гралися у не зовсім  звичну «війну», бо читали казки, час від часу сторожко визираючи зі схованки і прислухаючись, чи не підкрадаються до нас ворожі автоматники — палії хат. 

…Водій старенького «Ланоса», який приїхав на замовлення через одного із посередників-операторів таксі, мав на вигляд років 20. На машині жодних ознак належності до такого перевізника. Не було, звичайно, і таксометра. А з огляду на те, як цей хлопчина не дуже впевнено орієнтувався дорогою на Оболонь, а саме на проспекті Маршала Тимошенка, він, вочевидь, був не киянином. Після подій на Донбасі та в Криму таких таксистів на авто з іногородніми номерами, змушених заробляти на життя «кермом» у «заможній столиці», сьогодні сотні. 

Володимир Голоднюк — батько Героя України, який навічно став воїном Небесної Сотні, Устима Голоднюка. Він також бував на Майдані. Коли ж від жахливих вибухів зброї російського агресора та дій терористських і сепаратистських найманців почала спалахувати й здригатися українська земля, він вирішив залишити чиновницьку службу і надавати допомогу захисникам України. Не приховує: синове ім’я часто підтримує його у волонтерській праці. За активність, дієвість у цій шляхетній і доброчинній справі Володимир Голоднюк навіть удостоївся недержавного ордена «Народний Герой України».