Днями парламент дав згоду на затримання трьох суддів Печерського райсуду Києва: Віктора Кицюка, Сергія Вовка та Оксани Царевич. Їх підозрюють в ухваленні завідомо неправосудних рішень у кількох справах, зокрема й щодо активістів Автомайдану. І не потрібно мати юридичної освіти, щоб зрозуміти: деякі рішення не відповідали букві закону. Скажімо, суспільство обурює те, як може суддя сідати за кермо автівки напідпитку, та ще й погрожувати зброєю, коли його зупиняє державтоінспектор. Щоб унеможливити такі ситуації, і потрібні кардинальні реформи.

ЧИТАЙТЕ У ДОБІРЦІ:

Хочу тиші у під’їзді!

Комендант виселяє з гуртожитку

Як оподаткують квартиру, де три господарі?

Останньою вже надвечір того трагічного дня, як завше, померла надія. Тому потім про жодні, навіть примарні шанси на порятунок людей у загазованих аварійних виробках шахти вже не йшлося, і шукати вже не було кого — список загиблих гірників подовжився до 33 осіб… Та найбільше вражає навіть не величезна кількість жертв підземного вибуху, а цинізм «народної» влади, яка навідріз відмовилася від запропонованої кваліфікованої допомоги українських гірничорятувальників. Тобто шахтарі та члени їхніх родин зайвий раз переконалися: вони залишаються заручниками терористів, які цілеспрямовано працюють виключно на збільшення і розширення місцевих цвинтарів... 

Коли на схід країни прийшла війна, жителі прифронтових населених пунктів потерпали не тільки від ворожих ракет і снарядів, а й від безвладдя. Це означало, що звернутися по допомогу стало нікуди. Більшість слуг народу покинули свій електорат. Така ситуація зберігалася тривалий час і призвела до зубожіння жителів багатьох населених пунктів.
 

Історія законопроекту №1362 щодо мораторію на експорт лісо- та пиломатеріалів у необробленому вигляді довга і непроста. Він то зникав із порядку денного сесії Верховної Ради, то його двічі переносили у списку на обговорення аж у самий кінець. Нарешті, коли він пройшов перше читання — у ЗМІ здійнявся шквал розпачливих публікацій, а пошта понесла до депутатів та урядовців листи: «всьо пропало», «галузь знищують». 

Ще коли на Донбасі починали збиратися на мітинги з триколорами, а тим паче — з початком бойових дій, Дніпропетровщина перейшла на режим підвищеної настороги. Було створено регіональний штаб національного захисту Дніпропетровської області, терміново сформовано добровольчі батальйони територіальної оборони, на дорогах виставили блокпости, перекрили деякі залізничні сполучення з Донбасом. Будь-які спроби закликати північного сусіда на козацьку землю, де колись існувало п’ять із восьми Запорозьких Січей, одразу припиняли. Дніпропетровщина сепаратизм не впустила і розквітла синьо-жовтими прапорами. 

Коли поляки пішли на шокову терапію економіки і всього суспільного життя, ми, вочевидь, просто згаяли час. Так, ми тоді возили їм праски, електробритви і все, що тільки могли придбати. Тепер, хоч як це дивно, відкуповуємо у них те, чого самі й навезли на кілька поколінь: в Інтернеті знаходиш усе, що тобі потрібно, із конкретними адресами в польських містах і селах. 

Ухвалення урядового пакета реформ дасть Україні змогу отримати допомогу на погашення зовнішніх заборгованостей, поповнення золотовалютних резервів і сприятиме наповненню економіки 3,5 мільярда доларів прямих інвестицій. З такими словами Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк звертався до парламентаріїв під час розгляду урядових законопроектів, потрібних для проведення реформ і отримання допомоги МВФ. 

Цей поважний ювілей вшановуватимуть не лише в Україні — ЮНЕСКО внесла 200-річчя Михайла Вербицького до календаря пам’ятних дат, які світ відзначатиме нинішнього року.
Хтось може сказати: мовляв, не час для святкувань — понад рік ми живемо в постійному болі та неспокої. Та хіба маємо право опускати руки, чого й прагне домогтися супротивник? Забути про свій обов’язок вшанувати Михайла Вербицького, який у співавторстві з Павлом Чубинським створив Україні Славень, що в складний час об’єднує українців і тих, кому болить наша доля?

Спілкуючись у Страсбурзі з колегами-журналістами, не перестаю дивуватися, наскільки їхнє ставлення до подій в Україні свідомо чи підсвідомо віддзеркалює позицію країн, з яких вони приїхали. Зустрічаючись, мене завжди щиро обіймають румунка Іоланда і поляк Анджей, тисне руку німець Удо, який щоразу намагається переконати, що Ангела Меркель ночей не спить, а все думає, як допомогти Україні.