Не пробачу. Тим, хто нищить Ялтинський гірсько-лісовий природний заповідник, — не пробачу. Тим, хто лобіює передачу найцінніших лісів цього заповідника під забудову. Тим, хто таким чином нищить Ялту і весь Південний берег Криму як курорт, як унікальну оздоровницю.

Мова про майже тисячу гектарів лісів, які хочуть забрати у Ялтинського заповідника. Офіційно — для «розвитку» селищ Великої Ялти. Неофіційно — для дерибану під забудову. Але хоч би якою була причина вивести з-під суворої охорони зарості кримської сосни та ялівцю — результат буде один: втрата величезною територією Південного берега Криму курортної функції. Втрата найціннішого — кліматичного чинника. Який забезпечує — поки що — лікування бронхолегеневих та багатьох інших захворювань. 

Психологи кажуть, що перехід від дитинства до дорослого життя від віку не залежить. Дорослою варто вважати людину, яка вміє самостійно приймати рішення і відповідати за них. Ось тільки випускники шкіл, як правило, мають іншу думку: що перехід від дитинства до дорослості триває всього одну ніч — до моменту зустрічі першого світанку після випускного. 

Як відомо, на 18 травня у столиці заплановано проведення політичних акцій різних політичних сил. Тож у п’ятницю під час «Години запитань до уряду» народні депутати скористалися нагодою довести до глави уряду Миколи Азарова та членів Кабінету Міністрів деяку інформацію. Зокрема йшлося про те, що нібито керівники деяких вищих навчальних закладів змушують працівників і студентів брати участь у мітингах та інших заходах подібного гатунку.
На це Прем’єр-міністр відреагував наступним чином: «Я при вас даю вказівку міністрові освіти та науки Табачнику заборонити примушувати працівників вищих навчальних закладів і студентів брати участь у будь-яких політичних дійствах. І прошу міністра довести мою вказівку до всіх відомчих закладів». 

Трохи більше ніж за два тижні стартує зовнішнє незалежне оцінювання: ледь цьогорічні одинадцятикласники відгуляють 1 та 2 червня випускні бали, як 3 червня пройде перше тестування — з хімії. «Через дуже щільний графік ми не можемо переносити цю дату, бо не встигнемо закінчити до початку вступної кампанії. Тому деякі тести проводитимуться у суботу, зокрема з іноземної мови», — повідомила директор Українського центру оцінювання якості освіти Ірина Зайцева. 

Для забезпечення національних інтересів України на тривалу перспективу як високорозвиненої держави у нас немає важливішого завдання, ніж збереження і примноження інтелектуального та освітнього потенціалу її народу. Зокрема модернізація економіки України вимагає нової якості освіти. Але державу вже двадцять років лихоманить від експериментів у цій сфері.

Тож із величезним інтересом прочитав у газеті фундаментальне інтерв’ю із всесвітньо відомим ученим у галузі металофізики Станіславом Ошкадьоровим («Бездумне роздавання наукових ступенів страшніше від «експорту» вчених», «УК» від 14. 03. 2013 р.). Хотів би поділитися власними міркуваннями і пропозиціями щодо лікування симптомів «хвороб», які підточують нині систему підготовки фахівців у вищій школі загалом і наукової еліти зокрема. Тим паче, що нині в суспільстві киплять бурхливі пристрасті навколо різних проектів нового закону про освіту і науку, ухвалення якого вже давно назріло. 

Історія банківської системи України, попри юний вік,  має у своєму активі падіння і злети, невдачі й успіхи. Але при цьому банківський сектор найінтенсивніше розвивався і розвивається. Тому у переддень професійного свята — Дня банкіра — ми вирішили поспілкуватися з Дмитром Зінковим — головою правління банку «Надра». Передусім тому, що «Надра» — чи не єдина фінансова установа, яка зуміла в надзвичайно складній ситуації не лише, образно кажучи, відродитися з попелу, а й за короткий  час стати  одним із лідерів української банківської системи за багатьма показниками. Завдяки чому вдалося досягти цього  та що спонукало Дмитра Зінкова майже рік тому взяти на себе відповідальність за долю такого складного бізнес-проекту — з цього запитання розпочалася наша розмова з головою правління банку «Надра» Дмитром ЗІНКОВИМ. 

З пічником Іваном Вільбоєм я познайомився, коли прийшов наймати його підремонтувати гру?бу. В хаті звернув увагу на затьмарену часом ікону Івана-Воїна. «Це ікона старовинна, — мовив господар. — Мама казали, що вона в її роду ще з прапрадіда. У Вільбоїв у кожному поколінні були Івани. От Іван-Воїн був їхнім покровителем. Ікона намолена, особливо мамою». Та й повів Іван Парфилович про нелегку долю своєї родини.  
Нас у батька Парфила Кириловича всіх 11 було. Я вже на доброго пастуха витягував, найменшенький Петько в колисці гойдався, йому й року не було. А ті всі десь посередині. Якось приходе батько ввечері додому та й питає: «Ну що, дітки, підемо в колгосп чи ні?» А ми всі: «Ні, не хочемо». «Так нас же з хати виженуть», — батько знову. Тоді вже й мати встряла в суперечку: «Що ти городиш? Хіба ми в когось щось украли, чи як? Землі й трьох десятин немає. Ну сарай є, ну клуня, ну корівка — так і в людей так. Ото всього й багатства, що кобила племінна. Ти в заводі робиш — робітник, а на мені діти, город, хата… Які ж ми куркулі?»

Старійшина донецьких письменників, якому нещодавно виповнилося 90 років, іронічно ставиться до того, що його називають ветераном вітчизняного творчого цеху. Бо, на його думку, подібне визначення більше пасує так званим весільним генералам від літератури. А він особисто себе вважає «звичайним» письменником, який продовжує активно писати і видавати свої книжки. Заперечити йому справді важко: приміром, тільки нинішнього ювілейного року виходить у світ низка його книжок. Причому серед них є і перевидання, і твори, написані нещодавно. Вадим Пеунов зізнається: ставити останню крапку в своїй творчості у нього поки що рука не піднімається.  

Зйомки кінофільму на вулицях такого невеликого міста, як Чернігів, — завжди подія. Навіть тепер, коли похід у кіно — рідкісне в нашому житті явище. Що вже говорити про кінець 1980-х років, коли кожен другий житель обласного центру був справжнім кіноманом. Усе, що знімали на вулицях стародавнього міста (а знімали багато завдяки неповторному місцевому колориту), сприймалося з величезним ентузіазмом. Та й тепер що може бути приємніше, як побачити в старому фільмі місто своєї молодості?

Одна з інтермедій КВК дуже показова. В ній до завідувачки дитсадка звертається хлопчина років 20-ти і вимагає: мовляв, хочу в дитячий садок. Хлопець пояснює: щойно з армії прийшов, підійшла черга. Насправді миколаївські (і не тільки) батьки змушені записувати в дитсадки діточок буквально з моменту народження. І не факт, що черга підійде до хлопця вже армійського віку.
У когось виходить записатися «чесно», в когось — за додаткову плату. Миколаївські матусі розповідають, що влаштувати дитину в садочок можна, заплативши від півтори до шести-восьми тисяч гривень. Плату приймають і «натурою» — вікнами, дверима, оргтехнікою.