САМОЖЕРТОВНІСТЬ

Іван Коновалик потрапив у в’язницю за те,  що підгодовував односельців і тих, хто прибився до колгоспу,  рятуючись від голодної смерті

З пічником Іваном Вільбоєм я познайомився, коли прийшов наймати його підремонтувати гру?бу. В хаті звернув увагу на затьмарену часом ікону Івана-Воїна. «Це ікона старовинна, — мовив господар. — Мама казали, що вона в її роду ще з прапрадіда. У Вільбоїв у кожному поколінні були Івани. От Іван-Воїн був їхнім покровителем. Ікона намолена, особливо мамою». Та й повів Іван Парфилович про нелегку долю своєї родини.

Врятувало жито на одвірку

Нас у батька Парфила Кириловича всіх 11 було. Я вже на доброго пастуха витягував, найменшенький Петько в колисці гойдався, йому й року не було. А ті всі десь посередині. Якось приходе батько ввечері додому та й питає: «Ну що, дітки, підемо в колгосп чи ні?» А ми всі: «Ні, не хочемо». «Так нас же з хати виженуть», — батько знову. Тоді вже й мати встряла в суперечку: «Що ти городиш? Хіба ми в когось щось украли, чи як? Землі й трьох десятин немає. Ну сарай є, ну клуня, ну корівка — так і в людей так. Ото всього й багатства, що кобила племінна. Ти в заводі робиш — робітник, а на мені діти, город, хата… Які ж ми куркулі?»

На тому й рукою махнули. В заводі хоч щось та платять, а в колгоспі — ще вилами по воді. Одказався батько. З того часу й почалося. Спочатку забрали кобилу. Вона найдужче активістів дратувала. Батько поїхав у район до прокурора, і той звелів повернути конячину. За місяць, що вона побула в колгоспі, з неї драбину зробили! Ми її швиденько відгодували та й продали в Гадячі.

Активісти ще дужче озлобилися і обклали нас натурподатком. Батько щось там здав. А решту… Викопали в сараї яму, обставили дошками та й засипали туди центнерів три зерна. Це посеред сараю. Як закопували хліб, саме сусідка нагодилася. Не хочу гріха на душу брати, та як прийшла «буксирна бригада», зразу шомполом посеред сараю штрик — ось він, хлібець, тутечки! Ніби знали, де штрикать. На наше щастя, ще одну діжечку жита закопали ми прямо на одвірку, як у сарай заходити. Оце жито пізніше і порятувало нас.

Гірше  вже не буває

Одного дня серед зими, як батька не було вдома (він тільки на вихідні з’являвся), хвіртку розчинив Сашко Ховрат. Мати так і пополотніла! Ховрат цей — таке дрібненьке, матюкливе, люте, як щеня. За ним зайшов голова сільради Підопригора, а тоді ще Некипілий (по-вуличному Горбатий), сотенний (прізвище забув) і комсомольців з десяток… І почали розкуркулювати. Повиносили з хати все: горшки, рогачі, лаву, скриню — чистісінько все. Тільки мати посеред хати на собі волосся рве та над колискою причитає. Ми вчепилися в матір і собі кричимо. А мати: «Пручайтеся, дітки, не йдіть із хати, бо вимерзнемо, пропадемо».

Як вони матір не тягли — вперлася в одвірки і не руш. То один із собачників схопив ножа, полоснув ним по вервечках та й поніс колиску з Петьком із хати. Виніс її аж за город та й поставив у сніг. Мати вибігла на вулицю, схопила Петька, і ми всі вибігли за нею. Ось і очистилася хата.

У нашій хаті поселили якогось чиновника на прізвище Басов. А ми поселилися під коморою із сонячного боку. Нанесли соняшничиння, ломаччя та й жили. Вночі одгребемо гній, наберемо кишені жита, знов замаскуємо схованку та й жуємо цілий день. Навідається за комору Басов, навідається Ховрат чи Підопригора: «Не здохли ще? І що їх на світі тримає?» — дивуються. А бувало, що й чіплялись: «Ви чому до цих пір не здохли? Ви чому до цих пір совєтський строй не очистили?» А тоді між собою: «Знач, у них щось спрятане є». І знов яструбами до нас: «Признавайтесь, де хованка ваша, бо хуже буде». А мати їм сміливо: «А хіба хуже, як оце, буває?»

Правду кажучи, нас сусіди вже й на квартиру пускали, та ми од комори не йшли, бо діжечка з житом тримала. На ній і дотягли до весни. А далі вже пішли «пастися». Виручали черепашки із Псла, вигрібали-визбирували вже посіяний горох, перекопували грядки в пошуках мерзлої картоплини… І вижили. Не всі, правда. Діток поріділо дуже. Із 11 залишилися тільки я, Маруся, Галина (вона в Розколупане в найми пішла), Оксюта та ще Надя. Голод здорово повоював. Були кутки, які зовсім повимирали.

Рятівник  Іван Коновалик

А тоді прочули, що в селі Коновалик люди не голодують, що тамошній голова якось умудрився людей підгодовувати. Батько й помандрував туди. Це недалечко — верст 20–30. А через тиждень вертає він додому і приносить торбу вареної лемішки і повні поли зерна. У пальті кишені прорвав та й засипав туди жита, гороху, конопляного насіння…

Побачили ми батька ще коло Псла, саме черепашок граблями ловили. Іде, а пальто на ньому аж із плечей зсунулося, поли мало не по землі волочаться. Він тут же розв’язав торбу і дав нам по жмені лемішки. Це я так кажу — лемішка, а насправді то була зварена остюкувата суржикова дерть.

Мати — в сльози. А тоді витягла із вдяганки оцю ікону, впала на коліна і почала ревно молитися. А батько: «Ти, Галю, і Богу дякуй, що дав нам десь, і за здоров’я Івана Гнатовича помолися. Чоловік себе під тюрму підставляє, а людей рятує». Та нам до того Івана Гнатовича діла мало було. Он мати черепах наварила, а батько хліба приніс — свято у курені.

Другого дня я прокинувся рано, бо черепашки по сонцю ловляться краще. Прокинувся, а мама стоїть перед іконою на колінах і молиться вголос: «Візьми, наш покровителю, під свій покров ще одного нужденного. Оборони його од ока злого та заздрісного, воздай йому добро, яко і він воздає страждущим. Пошли Івану Гнатовичу вік довгий та щасливий, яко він ощасливлює любов’ю і хлібом святим…».

Сім’я Вільбоїв, яка врятувалася від голоду в селі Коновалик. Фото 1960-х років (з домашнього архіву Бориса Ткаченка). Фото Володимира КОВАЛЕНКА

І Ванька заберу  з собою

А вже пізніше я не тільки побачився з Іваном Гнатовичем, а ще й робив під його рукою. Він у Коновалику був, якщо не помиляюся, головою. Батька спершу призначив воловиком, а тоді конюхом. Роботи — аби вправлявся. Прийшов якось батько та й каже: «Заберу я, мабуть, до Коновалика і Ванька, нехай він вам лемішку носить». З дому вийшли, коли ще тільки на світ благословлялося. Тільки-но піднялися в Семенівці на гору, аж тут тамошній голова — рябий Іван з наганом: «Стой, хто йдьоть? Повертайте, хлопці, на поле і ставайте вряд із моїми косарями».

Батько цілий день пшеницю косив, я снопи зносив, а на ніч замкнули нас у комору, щоб не повтікали. Їсти ж — ні-ні. Ото що в жмені намнеш — те й твоє. Тоді багато хто з голів таке практикував. Наловлять людей, і ті роблять без харчів, доки не подохнуть.

На другий день, як засіріло, поодбирали в нас піджаки і знов на косовицю. А ми з батьком вибрали хвилину та й дременули звідти. Одбігли, а тоді в пшеницю — шусь. А як на гору піднялися — ось уже й Оленине, і Коновалик. Серед поля табір. Дали нам по мисці борщу з молоденької гичі та бурячків, лемішки і по шматку хліба. Живемо. Тоді я вперше побачив Івана Гнатовича. Вже не парубок, та ще й не дід. Запам’яталися вуса і брови закостричені.

«Де це ти блудив, козаче?» — це він так до батька. Та й розповів тато про всі наші поневіряння. Чортихнувся Іван Гнатович, велів кухарці насипати нам ще борщу по мисці та й спровадив до куреня відпочити. Курінь — це така-сяка ятка, накрита соломою. Одпочили ми з батьком, аж тут кухарка й до вечері кличе.

Серцем село затулив

А пізніше батько розказував: «Ти не дивись, Ванько, що Гнатович якийсь бусурманистий — час такий придуркуватий. А до людей він — як батько. Хлібець, бачиш, ще надзелень, а він поле обкосив. Ось ми лемішку і їмо. Та й у посівну (я тоді сівальником був) район контролерів наслав, як маку. А він і тут змудрував. У Коновалику, як і в Кам’яному, теж буксирники зі штричками ходили, а що виштрикали? Нічого. Стрічає Гнатович хазяїна і каже: «Завтра до тебе прийдуть, то скажи, де не треба штрикати?» І люди, знаючи Гнатовича, казали. Так собачники і йшли з двору порожні, бо Гнатович свого родича до них приставив. Ось і вийшло, що сусідня Олешня вилягла з голоду, а Коновалик Гнатович своїм серцем, як омофором, затулив.

Пізніше ми з батьком од гурту відділилися і зробили собі власний курінь під кущем. Перетягли до нього з Кам’яного і матір, і дітвору. Їхня робота — колоски збирати, із зібраного хоч сяк-так куті напарити. На нас дивлячись, поробили собі курені й інші заробітчани — люди з Довжика, Плішивця, Мартинівки… Селяни з Коновалика теж із нами жнивували. І дітки їхні при них. Їсти всім хотілося. А тоді видав Іван Гнатович заробітчанам щедре одсипне. Це вже коли озимину посіяли.

А потім виділив коня, перевезлися ми в Лебедин і стали городянами. Тепер мати молилася во здравіє Івана Гнатовича не тільки перед іконою Івана-Воїна вдома, а й у церкві. Та не вберегла тоді молитва доброго чоловіка. Вхопило його ДПУ серед ночі, і як крізь землю провалилася людина. Божечко, скільки тоді сліз мати виплакала!

У сонмі святих

Років через п’ять, коли ми розстаралися на свою халупу, приходжу з роботи (я вже тоді на пічника вивчився), а на столі — пляшка, паляниця порізана і борщ парує. За столом — батько, мати і — хто б ви подумали? — Іван Гнатович! Я відразу його впізнав, хоч осунувся він дуже і посивів. А ось очі ні мудрості, ні доброти не загубили.

Сидимо, обідаємо. Мати радість у сльозах топить, у батька теж сльози на кілочку. Виявляється, нашептала якась шептуха, що Іван Гнатович Коновалик «єсть враг советской власті», бо розбазарює хліб «шляхом поїдання його куркульськими елементами». Одне слово, пригрів біля колгоспного казана ласих на дармівщину. Ось і послали чоловіка аж за Архангельськ білих ведмедів пасти. І знайшла материна молитва добру людину, почуло ту молитву Небо — і сталося диво. Табірне начальство довідалося, що Іван Гнатович — неабиякий майстер-кожушник. Невдовзі він обшив кожушками всіх депеушників, а також змайстрував одяганку для дружини начальника табору. Так і заробив «вольну». Тільки попередили: в село ні ногою. Мати від того «ні ногою» аж зраділа: «Ось і добре, в нас житимете. Сім’ю з Коновалика самі перевеземо».

З Лебедина і мене, й Івана Гнатовича на фінську забрали. Я, як бачите, вцілів, а од Гнатовича вісточки не було. І по цей день. Залишилася тільки добра пам’ять та ось ця намолена ікона Івана-Воїна.

…Іван Парфилович підійшов до покуття, перехрестився і звернувся до ікони словами молитви своєї матері: «Причисли, Господи, раба Божого Івана Гнатовича до сонму святих. За його діла добрі, во спасіння душ християнських».

Записав 
Борис ТКАЧЕНКО, 
місто Лебедин  на Сумщині,  середина 1960-х років
Олександр ВЕРТІЛЬ, 
«Урядовий кур’єр»