Його  в Україні  знає кожен. Зі шкільних підручників, дитячих і дорослих енциклопедій, безмежної в своїх обсягах інтернетівської  Вікіпедії. І зважте, розумні  сяючі очі Леоніда Макаровича Кравчука, його неголосна мудра мова, статечність, що викликає захоплення і повагу, чіткість думки та ясність пам’яті залишаються незмінними навіть з плином часу. А  це, погодьтеся, вдається далеко не кожному, свідчить про цілісність натури, міцні фізичні  та моральні підмурівки, глибинне національне коріння. Бо, що б там  хто казав,  хоч як не оцінював роль особистості в історії, Леонід Кравчук був, є і залишиться обличчям  першого двадцятиріччя незалежної Української держави.

Звичайно, коли оцінювати день 24 серпня 1991 року з висоти двох прожитих десятиліть, то нинішні політики і навіть ті, хто схвалював Акт проголошення незалежності України, можуть сьогодні робити якісь зауваження, уточнення, нарікати чи дорікати, що зроблено було щось не так, або не доведено до завершення задумане. Однак стосується це не самого доленосного документа, а того, як він утілювався в життя пізніше. Тоді ж, 24 серпня, народні депутати України першого демократичного скликання заклали фундамент, на якому розпочалося будівництво нової держави.

 Так-так, пропоную сьогодні згадати і подякувати тим, хто в серпні 1991 р. здійснив кількаденний державний переворот, — Державному комітету з надзвичайного стану, більш відомому за абревіатурою ГКЧП.

В Івано-Франківську розгорнуто найбільший у світі державний прапор України, якого торкнулися руки тисяч прикарпатців.

Коли цей прапор у 2007-му шила шахтарська вдова донеччанка Марія Беляткова, її вправні руки торкнулися 1350 кв. метрів цього синьо-жовтого полотнища сотні разів. До цієї державної святині, яку розгорнули прикарпатці на центральній площі обласного центру біля пам’ятника патрона міста — Івана Франка, додалася ще тисяча крапель доброї енергетики рук людей, які люблять і пишаються своєю Вітчизною.

Зшити рушники з усіх куточків Вітчизни в доріжку, а письмена їхніх орнаментів — у спільну барвисту сагу українців ще від сивої давнини спало на думку Світлані Кучеренко зі Слов’янська на Донеччині, випускниці Харківської державної академії культури. Полотняна стежина єднання народу з назвою «Єдина Україна: Схід і Захід разом» почалася торік у серпні зі Свято-Успенської Святогірської лаври, мандруючи по всіх областях України, вона видовжилася до понад 70-ти метрів. У 20-ту річницю Незалежності України, її, присвячену цій знаковій даті, розгорнуть у столиці.

А напередодні ми розпитували, як відбувався упродовж року Всеукраїнський проект «Єдина Україна: Схід і Захід разом», його ініціатора, натхненника й організатора Світлану Кучеренко.

Так звана «королівська» вагова категорія протягом десятиліть залишалася здобутком заокеанських майстрів шкіряної рукавички. Злам стався наприкінці минулого століття. У країні, яка дала світові таких видатних боксерів, як Джо Фрезер і Хасім Рахман, Майк Тайсон і Евандер Холіфілд, запалала нова зірка зі Сходу. 20-річний українець Володимир Кличко на літніх Іграх-1996 в Атланті став переможцем боксерського турніру у надважкій вазі. 

З-поміж багатьох запрошених зірок II Одеського міжнародного кінофестивалю найпопулярнішою у публіки була, либонь, Ада Роговцева. Напевне, через те, що, по-перше — наша, по-друге — по-справжньому улюблена. До того ж на кінофорумі вона була аж ніяк не меморіальною зіркою. У кінозалах її можна було бачити під час презентації фільму Олександра Гордона «Вогні притону». А короткометражку «Собачий вальс» Тараса Ткаченка, де Ада Миколаївна виконала головну роль, визнали кращим фільмом «Української лабораторії».

Ви ніколи не замислювалися над тим, що знає наша молодь про життя в Україні до часів незалежності? Це питання настільки зацікавило нас, що редакція попросила київських студентів-старшокурсників, майбутніх тележурналістів, які, власне, майже ровесники незалежності, написати маленький твір на задану тему: якою вони уявляють країну, в котрій жили їхні батьки, коли були молодими.

Мандрівка завжди починається з вибору: що взяти в дорогу, щоб у ній не обтяжувало та не муляло зайве й недоречне. Вибором вона й завершується: але відкладаються вже не речі з шафи до рюкзака чи валізи, а найяскравіші спогади про побачене й відчуте — в пам’яті, у душі.

Юні художники вибирають з дорожніх вражень те, що олівцями й пензлями осмислюється на аркушах паперу в образах. Цей шлях їхньої творчої уяви цікаво простежується на Міжнародному конкурсі дитячого малюнка «Подорожуючи Україною», присвяченому 20-річчю Незалежності нашої держави.

Хто живе в час перемін, не лише свідок, а й творець історії. Є такі, що її затемнюють. Яскраві особистості роблять  привабливою. На прикладі аграрних реформ (останні 20 років село в них перебуває)  це добре видно. Як і те, що найбільший тягар відповідальності за прорахунки і упущення ініціаторів змін несуть керівники, що безпосередньо забезпечують втілення їх у життя. Тому важливо не лише що, але хто і як робить. Критерій один: ставлення посадовця до людей, розуміння і вміння  захищати їхні інтереси. З такими пов’язують усі надії у найскладніші часи. Яготинці опорою, скажемо так, джерелом оптимізму останні двадцять років вважають Володимира Семеняку.