Добіг кінця термін, протягом якого керівництво Нацбанку України обіцяло завершити роботу над законопроектом про створення національного (а по суті державного) Кредитного реєстру (КР) під «пильним оком» регулятора. Не відомо, хто в цьому разі був чи є суб’єктом законодавчої ініціативи.

Саме в цю бази даних, за ідеєю регулятора, має надходити інформація про кредитоотримувачів та інших боржників від банків і небанківських установ. Саме останні на замовлення братимуть усе необхідне для себе з КР НБУ. Місяць тому керівництво Нацбанку впевнено заявило: треба, щоб це сталося з 1 вересня. Тобто розрахунки йдуть на те, щоб парламент до цієї дати ухвалив відповідний законопроект. Значимість реєстру, яким «заправлятиме» Нацбанк, дуже велика. Деякі банкіри навіть упевнені: якщо з’явиться такий Кредитний реєстр в редакції регулятора, то і бізнесу, і пересічним фізичним особам буде тяжко жити в нашій країні.  

Скільки і якої міжнародної допомоги щороку отримує Україна, на що її витрачає, чи ефективно використовує — наша розмова з директором департаменту координації міжнародних програм Міністерства економічного розвитку і торгівлі (МЕРТ) Оленою ТРЕГУБ. 

Пенсійний фонд України працює над запровадженням нової системи обслуговування громадян і оброблення документації на базі централізованих інформаційних технологій. За словами начальника Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві Володимира Аніканова, якщо буде належне фінансування й необхідне для цього обладнання поставлять у заплановані терміни, робота розпочнеться вже в червні цього року. 

У країні посилилася хвиля перетворень публічних акціонерних товариств (ПАТ) на приватні (ПрАТ), оскільки з 1 травня цього року набули чинності нові вимоги законодавства щодо діяльності акціонерних товариств. Зокрема, в законі про захист прав інвесторів скасовано норму, яка зобов’язувала акціонерні товариства, в яких понад 100 акціонерів, бути виключно публічними. Тепер за наявності волі акціонерів на загальних зборах вони можуть змінити тип товариства. Так виправляють помилку восьмирічної давності. 

«Менше знатимеш — міцніше спатимеш». Саме ця приказка згадалася після поїздки до села Озера Бородянського району Київської області. Хороше село: від Києва недалеко, заможне (річний його бюджет, за словами сільського голови Вадима Мартинова, становить майже 2 мільйони гривень на рік), люди розумні — жити б собі й не тужити, але... Але не може спати спокійно ось уже понад півроку частина сільської громади. Бо, бачите, після набуття чинності Закону України «Про доступ до публічної інформації», яка не є конфіденційною, таємною або службовою, дізнались озерці, що їхній сільський голова причетний до розроблення цілої схеми відмивання коштів. 

Щодня о пів на восьму вечора мені телефонує мама. Вона так вирішила. Має бути все за розкладом. Мама вчителька, вона працює за розкладом. Вона й сама складає той розклад у навчальному закладі. Пенсіонерка очевидна. З роботи не йде. І справа не в пенсії та різниці в зарплатні — в іншому. 

Говорячи про певні здобутки Харківської області в енергоефективності та енергоощадності, варто акцентувати, що різновекторний підхід до розв’язання цієї проблеми дав змогу регіону знайти і внутрішні резерви, і значні закордонні інвестиції. 

Графік проведення прямої телефонної лінії Кабінету Міністрів України за участю керівників центральних органів виконавчої влади на травень-червень 2016 року 

Два місяці тому «УК» писав про загрозливу ситуацію, яка склалася на миколаївському летовищі. У публікації «Літаки летять на брухт» (№46 від 10 березня 2016 року) йшлося про те, як з території стратегічного об’єкта почали вивозити літаки і здавати їх на металобрухт. Факти викрили депутати Миколаївської обласної ради разом із громадськими активістами. Розголос у суспільстві привернув увагу виконавчої влади до проблем у повітряному просторі області й змусив всерйоз замислитися над тим, чи дійде миколаївський аеропорт до так званої точки неповернення. Тобто до критичної межі, після переходу якої немає вороття. Або все-таки перейде Рубікон. 

Учора, коли писала цей матеріал, знала напевне: сьогодні обов’язково буду серед тих своїх колег по редакції, які вже кілька років поспіль у цей день приходили у вишиванках. Чому цього зі мною не сталося раніше? Можна послатися на забудькуватість: клопоти завжди переважають, а свято, яке створив сам народ, не має перед собою інформаційної кампанії-нагадування. Та радше є інше пояснення: вишиванка — не просто одяг, тож зроблена чужими, хай і вправними руками, мала стати моєю, прижитися в оселі.

Недарма українці так довго трималися за традиційне вбрання, підсвідомо розуміючи, що воно теж тримає їх у житті, береже від знищення чи остаточної асиміляції, як того прагнули сусіди з усіх боків. Воно завжди було оберегом нації, таким є і буде. Зважте: найбільшого розквіту свято набуло саме останніми роками, коли нам дуже важко. І як розквітає країна в цей травневий день!