МАНДРІВКА

Місцеві краєвиди та історичні принади надовго залишаються в пам’яті

—Шпацірен? — щоранку приязно питав господар помешкання, де ми зупинилися на кілька днів. А ввечері, коли втомлені поверталися до двору, зустрічав не менш традиційним запитанням «Гут?» Ми кивали головами чи відповідали: «Зер гут!» Бо щоденні «шпацірен», тобто прогулянки, і справді складалися дуже добре: ми крок за кроком відкривали для себе мальовничий куточок Європи — баварські Альпи.

Посеред скелястих гір

Невеличке гірське село Рамзау дуже типове для цієї місцевості. З усіх боків купчаться гори, вкриті густими зеленими лісами, та лисі вершини попелястого кольору. Поміж ними смарагдові луки, де, мелодійно подзвонюючи дзвониками-тронками на шиях, ліниво щипають траву вівці чи корови. Внизу в долині шумить стрімка гірська річка з прозорою і холоднючою навіть у найспекотніший день водою. Зайве казати, що повітря довкола — хоч на хліб намазуй. Особливо порівняно з промисловим Донбасом.

З давніх-давен цей населений пункт орієнтований на наплив туристів. Одні їдуть, аби побачити давню церкву, збудовану в 1512 році. Храм має мальовничий вигляд на тлі скелястих гір, як і озеро Хінтерзеє, розташоване  біля підніжжя гірського масиву. Кілька кілометрів до водойми ми подолали пішки лісом і вздовж річки. До речі, про переваги обраного шляху засвідчують «дорожні знаки» від художників ХІХ століття, які тут мандрували. Подекуди встановлено репродукції їхніх робіт. Вони писані колись із натури, а тепер є змога порівняти зображене на полотнах із сучасним виглядом лісу, гір, річки, озера.

Місцеві жителі пишаються своїм озером, яке стало живою декорацією для зйомок низки документальних та художніх фільмів. А ось до найближчої до села ущелини Вімбахкламм на початку високогірної долини туристів вабить те, що ця ущелина — унікальна геологічна пам’ятка дикої природи, яка залишалася тут у всій своїй первісній химерній красі.

Альпійський ресторанчик. Фото автора

На землі, під землею і поряд із хмарами

Із нашої тераси добре видно скелясту гору Кельштайн, розташовану  за кілька десятків кілометрів. На її маківці зберігся цікавий об’єкт, який немов магнітом притягує туристів з усіх куточків світу, — колишня дача Адольфа Гітлера. Цей мальовничий куточок Альп у всі часи був улюбленим місцем відпочинку німців, і майбутній фюрер не став винятком: ще 1923 року він облюбував гірське селище Оберзальцберг, де знімав будинок.

А через 10 років тутешня територія почала докорінно змінюватися. Ставши рейхсканцлером, Гітлер придбав тут Будинок Вахенфельд, який перебудували в представницьку резиденцію «Бергхоф». Місцевих жителів відселили звідси, адже резиденція влади, де ухвалювали найважливіші політичні рішення, стала другою за значенням після Берліна. У квітні 1945 року бомбардувальники союзників від більшої частини штаб-квартири не залишили каменя на камені. Трохи пізніше висадили у повітря будинки Бормана і Герінга та казарму СС. Зате зберігся бункер, збудований у 1943—1945 роках.

Тривалий час цю територію контролювали американські військові, і аж у 1996 році господарем її стала федеральна земля Баварія. Інститут сучасної історії Мюнхен—Берлін розробив концепцію постійної експозиції. «Виставка Оберзальцберг» пропонує силу-силенну експонатів: фотографій, документів, плакатів, звукозаписів тих часів тощо, частина яких уперше стала доступною для широкого загалу. Історія диктатури націонал-соціалізму презентується кількома розділами, серед яких «Міф про фюрера та його культ», «Дійові особи режиму», «Механізм терору та знищення», інші. Приміром, у першому розділі йдеться про пропаганду, яка активно використовувала Альпи для створення образу Гітлера як доброго сусіда, друга природи, дітей і всього народу. Свідчення цьому рідкісні фото: фюрер у шортах чи за обіднім столом. Тут же є досі заборонена світлина 50-річного господаря штаб-квартири в окулярах. Чому заборонена? Бо всіх тоді переконували: диктатор має зір, як в орла.

А ось бункер — справжнє підземне містечко. Вже сам по собі цікавий експонат. Принаймні запропоновані для відвідин муровані галереї непогано збереглися, витримавши і бомбардування, і плин часу.

Можна довго блукати напівтемними лабіринтами унікальної споруди, переглянути військову хроніку тих часів у кінозалі, зазирнути у пенати Бормана чи казарму охорони. Та ноги вже самі ведуть до виходу з підземелля: дається взнаки гнітюча тиша, яку порушують тільки кроки здебільшого мовчазних відвідувачів, і кортить швидше піднятися на маківку гори Кельштайн, де на висоті 1834 метри була дача фюрера.

Храм з-під води. Фото автора

Орли тут не водяться

У 1939 році Мартін Борман подарував цей будиночок Адольфу Гітлеру на його 50-річчя. Високогірне місце вподобали не випадково: звідси за гарної погоди на 200 кілометрів відкриваються неповторні альпійські краєвиди. Унікальну на той час інженерну споруду з метровими стінами у фундаменті збудувати всього за рік. Тим часом фюрер не оцінив щедрого подарунка: бував тут не так часто. Може, боявся відкритого сонцю та вітру простору, віддаючи перевагу напівтемному бункеру?..

Уже сам шлях на вершину — неповторна «шпацірен». Автобуси, якими везуть туристів серпантином гірської дороги, долають перепад висоти понад 700 метрів. Коли автобус вихоплюється з чергового тунелю, мимоволі складається враження, що ти в літаку. Адже за вікном відкриваються гірські краєвиди з висоти півтора кілометра, а на черговому повороті довгий «бус» так виконує маневр, ніби ось-ось злетить над стрімким урвищем.

Приземлилися. Тобто зупинилися. Далі пішки — у скелі 1939 року збудовано тунель завдовжки 124 метри. А потім черговий інженерний унікум — ліфт, який  за якихось 40 секунд піднімає нас ще на 124 метри — на кінцеву зупинку.

Відразу скажу: ми планували затриматися на цій маківці приблизно на годину. Та провели утричі більше часу,  розглядаючи захопливу панораму Альп. Сам будинок колишньої дачі хоч і зберігся, нині перебуває у власності приватних орендарів, які влаштували у ньому гірський ресторан. Така деталь: союзники, захопивши в 1945 році цю територію, пафосно назвали її «Орлине гніздо». А ось німці здебільшого уникають цієї назви. Мабуть, вони мають рацію: орли тут не зустрічаються. Зате ворон — хоч греблю гати. Ненажерливі птахи злітаються звідусіль і залюбки підбирають залишені туристами залишки їжі на столах літнього майданчика ресторану.

Дзеркальне озеро

Озеро Кьонігсзеє (Королівське), що синіє і водночас зеленіє в обрамленні високих гір і навіть з високого Кельштайну приваблює своєю красою, —  у переліку найчистіших озер Німеччини. Практичні німці ще понад 100 років тому заборонили тут судноплавство, окрім човнів з електродвигунами, якими катають туристів. Любителям купатися тут робити нічого, бо прозора вода холоднюча в усі пори року. Втім, і без купання на озері нудьгувати не доводиться.

Тим часом просто за курсом немов із-під смарагдової води виростає білостінний храм. Виявляється, ще в ХІІ столітті на березі біля підніжжя гір заснували чоловічий монастир Августинер і збудували першу церкву. А перетнувши озеро вздовж, ми ще зробили піший марш-кидок скелястими стежками до сусіднього меншого озера Оберзеє. І не пошкодували: у його кришталево чистій воді, немов у величезному дзеркалі, відбиваються зображення навколишніх гір.

Коли ми від’їжджали із Рамзау, з самого рання сіявся набридливий дощ. Трохи втішало тільки те, що в дорогу це добра прикмета. Може,  колись ще пощастить побувати в цих місцях? Принаймні, наш син-школяр не приховував такого бажання і кидав дрібні монети у всі водойми, які траплялися нам під час мандрів.