Співак і композитор
Анатолій МАТВІЙЧУК

В одній з аудиторій жовтого корпусу Київського державного університету ім. Т. Шевченка, де ми навчались на факультеті журналістики, стояло стареньке піаніно. За нього сідав перед парами мій однокурсник Толя Матвійчук і щось награвав. Тоді ще ніхто не знав, що з часом часто бачитимемо його на екранах телевізорів із мікрофоном у руці, але не репортерським, а концертним. І що напише він понад 500 (це на сьогодні) пісень, які виконують на професійній сцені він сам і багато його колег-артистів, що він видасть 8 авторських компакт-дисків. І що через 10 років після отримання диплома одержить ще один «диплом» — звання заслуженого артиста України, а ще через чотири стане народним. І що журналістика буде лише одним із напрямів його багатогранної діяльності. Коли випала нагода поспілкуватися з ним, розмова сама собою повернула на «пісенну» тему, яка Анатолієві дуже болить.

— Толю, яке місце займає у твоєму житті журналістика нині?

— Журналістика як спосіб мислення, як уміння організовувати і висловлювати думки, як здатність помічати важливі моменти життя — усе це я використовую чи не щоденно в газетних, теле- і радіоінтерв’ю. Друкуюся, щоправда, менше, ніж коли працював у «Молоді України» чи в журналі «Музика». Але ж багато часу йде на саму творчість: написання пісень, аранжування, роботу в студії, додайте сюди ще виступи на концертах, творчих зустрічах, сидіння в різноманітних журі…

— А чому обрав не журналістику, а велику сцену?

— Пісні я почав писати з 15 років, після першої закоханості. А в 17 уже кілька десятків виконував як соліст ансамблю. Музиканти у нас були дуже сильними, всі з музичною освітою, а я фонтанував піснями, підкидаючи матеріал для спільної творчості. Але згодом, коли вже вчився в індустріальному технікумі, стало затісно у пісенній формі, почав писати поезію.

Мені пощастило: мій сусід на поверсі був професійним літератором, тож, виходячи на перекур, майже щодня давав уроки, які спонукали мене поставитися до цього заняття професійно.

Якось я приніс твори до редакції однієї зі столичних газет. Там пообіцяли надрукувати їх, але з умовою, що трохи попрацюю і як журналіст: напишу кілька заміток, інформацій. Із цього й почалася моя робота в журналістиці.

До речі, в газету «Молодь України» мене взяли працювати в штат ще задовго до закінчення університету. Це була серйозна і навіть виснажлива школа творчості. Писати доводилося не вряди-годи, а щодня. Це вдосконалило мову, відточило стиль.

Але пісні писати я й тоді не полишав, за що іноді діставалося на горіхи: постійно відлучався на радіо, телебачення, згодом ще став ведучим однієї музичної телепрограми. Це не могло подобатися керівництву редакції. Тож спочатку перейшов працювати в журнал, де ритм життя був значно помірнішим, а коли мої пісні стали відомими і почалися запрошення на концерти, і зовсім перейшов на «творчі хліби», помінявши редакцію на сцену. Але залишаюся членом Спілки журналістів України сьогодні.

— Мабуть, зараз молоді легше торувати шлях до сцени, адже є чимало конкурсів, які можуть дати поштовх до пісенної кар’єри: «Х-фактор», «Україна має талант». Якби такі були у 1980-х, чи тобі легше було б пробитися?

— Тоді існувала певна жорстка система: всюди — на радіо, телебаченні, в концертних організаціях — були худради, де працювали композитори і поети. Вони стежили за професійним рівнем творів і концертних програм. Звичайно, десь і стримували стрімкий розвиток сучасної музики, але не давали можливості нездарам чи недозрілим артистам потрапити на професійну сцену чи в ефір.

Тепер усе перетворилося на шоу: будь-хто може вийти на сцену і під загальний регіт юрби витворяти будь-що… Нинішні телепроекти технологічно досконаліші, і якщо ти потрапляєш на будь-який з них, то популярність тобі гарантована. Тебе розкручують, піарять, із тобою експериментують… Але тільки на час проекту! Далі твоя доля нікого не цікавить. Якщо не маєш грошей чи спонсорів — ти через певний час знову в забутті…

Не знаю, якби Івасюк народився у наші часи, чи зміг би він пробитися? Адже йому довелося б кинути рідні Чернівці, перебратися до Києва і співати не власні твори, а, приміром, Костянтина Меладзе, та й то тільки тоді, якби він підписав би із ним контракт.

Тож усе дуже непросто. В одному з віршів у мене є такі рядки:

Вокальні шоу на усі смаки,
А спів такий,
                що серце завмирає.
Як легко нині вийти в співаки
У цім краю,
             де вже Співців немає.

Але, на щастя, Співці у нас ще є, хоча їхнє мистецтво і громадянська позиція не потрібні сучасному шоу-бізнесу.

— А кого слухаєш ти?

— Різну музику: сучасну англомовну, італійську, дуже люблю балканську. Але у мене в машині завжди є пісні українців: Тараса Петриненка, Ілларії. Люблю також Дмитра Гнатюка, Василя Зінкевича — це видатні особистості. На жаль, у сучасній Україні дуже мало рідної інтелектуальної культурної пісні. А якщо вона є, то категорично поза форматом.

—  На твоєму сайті вміщено опитування: чим для вас є пісня — твором мистецтва, атрибутом культури, продуктом шоу-бізнесу чи порожнім звуком. Із тих, хто відповів, 56% зазначили: твором мистецтва.

— Там була ще одна категорія: «способом самовираження». І для мене пісня важлива саме в цьому аспекті, хоча, звичайно, вона повинна бути твором мистецтва.

Нині змінився сам підхід до пісні: вона стала виключно комерційним продуктом, всі намагаються створити «хіт», який би був у всіх на вустах, під який можна відпочивати, танцювати, розважатися. Саме такі твори поширені на FM-станціях і в популярних телешоу. Драматичні, сюжетні, психологічні, народні твори, якщо тільки вони не в контексті якогось конкретного проекту, зовсім не популяризують.

Більшість наших теле- і радіокомпаній орієнтовані саме на комерційний варіант музики, намагаючись іти в руслі загальносвітових тенденцій. Америка, на жаль, диктує моду не тільки на кіно, а й на музику, безжально витискаючи з ефіру все рідне, близьке і зрозуміле. В Італії чи Польщі існують десятки популярних виконавців, яких дуже люблять і поважають у їхній  країні, але вони залишаються носіями власної споконвічної культурної традиції. І ніхто їх не називає там «нафталіном» чи «вчорашнім днем» або «відстоєм».

Відколи все рідне, традиційне, споконвічно належне нашій нації стали зневажати? Я твердо переконаний, що, будуючи незалежну Україну, потрібно починати з її інформаційного простору, в якому нахабно панують чужинці. Слід повертати цей простір собі! Треба повертати в ефір твори, що несуть думку, зміст, глибокі почуття, якісні вірші.

Саме про це ми говорили з колишнім головою Національної спілки журналістів України Ігорем Лубченком, коли він вручав мені премію імені Івана Франка. У дипломі так і записано: «Премія вручається за високу публіцистичність пісенних творів і за «Гімн журналістів».

Українська пісня — величезна цінність нашого народу. Це розумієш із особливою гостротою, коли співаєш для українців за кордоном, наприклад, в Канаді, Англії, Італії, Ізраїлі, Америці. Одразу почуваєшся близьким і рідним до сотень і тисяч не знайомих тобі людей. Пісня — як пароль, відкриває для тебе їхні серця і душі. І це велике щастя.

Допоки живі наші класики, які створювали невмирущі шедеври 1960—1980 років, поети, композитори, співаки, ми ще маємо час спохопитися, повернутися до осмислення того, що мали і що так бездумно втрачаємо. Справжня українська пісня ще існує на Українському радіо — по суті, це останній бастіон нашої національної культури і пам’яті, який треба берегти як щось святе!

— Як оцінюєш свою творчість, — наскільки вона комерціалізована?

— Ніколи не думаю про це, коли пишу. Так, має бути сучасне аранжування, загальне звучання, але не вони визначають популярність у народі. Ось, скажімо, моя пісня «Эта женщина» звучить у Росії чи не в кожному ресторані, її співають десятки професійних виконавців і там, і в Україні. А в мене на неї не було навіть відеокліпу. Просто відзняв у кількох телепрограмах та у своїх авторських концертах і — розлетілася світом. Зараз вона є в Інтернеті.

Або пісня «Рідня моя, рідня» яку співає Надія Кадишева. Нею вона підняла весь Кремлівський палац на своєму сольному концерті в Москві. Хоч твір українською мовою! Його нині співають чи не в кожному сільському клубі, де є художня самодіяльність. Оце для мене є критерій популярності — якщо пісня пішла в народ.

— З ким легше працювати — з молоддю чи із представниками старшого покоління?

— З людьми мого покоління працювати значно легше: вони хоч і вимогливі, але знають, чого хочуть, відчувають поезію, риму, образ. Завжди із задоволенням працював з Назарієм Яремчуком, Аллою Кудлай, Оксаною Білозір, Віталієм Білоножком, квартетом «Гетьман».

Для молоді теж іноді пишу, але у них інші критерії: їх майже не цікавлять вірші, основний акцент — на аранжування, незвичайну мелодію і загальний настрій твору.

— Тепер викладаєш в Університеті культури, очолюєш кафедру журналістики КНУКіМ. Чим нинішні студенти відрізняються від тих, якими були ми?

— Нинішні студенти — жертви нашої інформаційної політики останніх десятиліть. Коли вони приходять на перший курс, то прекрасно знають імена американських кіноакторів, поп- та рок-зірок, але не можуть назвати з десяток вітчизняних народних артистів, уже не кажу про письменників, журналістів, науковців, навіть політиків. І це не їхня провина, а їхня біда.

Провина ж лежить на нас. Чим наповнений наш ефір? Який культурний продукт створила наша держава за останні десятиліття? У свідомості нашої молоді є що завгодно — там немає лише України! Або вона існує в якомусь викривленому, спотвореному вигляді. Можливо, не всюди так, у Західній Україні трохи краще, але загальні тенденції одні й ті самі: брак ідеалів, орієнтація виключно на матеріальні цінності, нерозуміння того, що відбувається у світі.

Загалом же кількість талановитих чи просто небайдужих і допитливих студентів порівняно з нашими часами не змінилася. Але стало дуже важко пробиватися до їхньої свідомості, аби розставити там пріоритети, повернути їх до джерел, вибудувати ієрархію цінностей. Ось головне призначення сьогоднішнього педагога, викладача. Адже ще не все втрачено. Потрібно просто бути з ними щирим і переконливим. І мене дуже тішить, що іноді студенти проводжають мене після лекцій оплесками. Це чогось та варте!

Інна КОСЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Анатолій МАТВІЙЧУК. Співак, поет, композитор, кандидат історичних наук. Народився 29 вересня 1958 року в Києві. 1986-го закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка.

Із 1988 року працює як композитор і співак. З 2012 року очолює кафедру журналістики КНУКіМ. 1996-го отримав звання заслуженого артиста України, 2000-го — звання народного артиста України. Лауреат літературної премії імені І. Франка, а також премій імені А. Малишка, О. Олеся, Д. Луценка.