Солісти і організатори «Піккардійської терції»
Андрій Капраль і Володимир Якимець

Торік акапельна формація «Піккардійська терція» відсвяткувала 20-річчя.

Співаючу львівську шестірку не має потреби представляти шанувальникам вокального мистецтва:  «Піккардійська терція» популярна давно. Коли інші ховаються за децибелами гучної музики, вони роблять усе навпаки — співають без музичного супроводу свої улюблені «Старенький трамвай», «Капелюх», «Пустельник», «Спитай», «Мелодію пізньої осені», «Ти на землі людина»  і п’ять сотень інших пісень. Хоч розуміють: співати так, як інші,  звісно, було б легше, а без інструментів  кожен огріх на виду. Але вони свідомо вибрали акапельний спів і нічого не збираються змінювати. Лише шліфувати та вдосконалювати майстерність.

Нині «Піккардійську терцію» неможливо уявити без Володимира Якимця — незмінного лідера і автора багатьох музичних творів з репертуару «Терції», без Богачевого  баса,  без  філософа та автора музики до пісень Славка Нудика, без доброї енергетики  вокаліста і майстра імпровізації Андрія Капраля,  без ходячої енциклопедії  Андрія Шавали, без штатного гумориста  Романа Турянина. Та  всі вони  солісти,  кожен зі своїм голосом, які й творять феномен  «Піккардійської терції», що  стала явищем в  українському музичному мистецтві. Про народження і сьогодення  одного з найпопулярніших мистецьких колективів наша розмова з двома його  організаторами Андрієм КАПРАЛЕМ та Володимиром ЯКИМЦЕМ.   

— Вам було по 17-18, а найстаршому — 23. Вік, коли захоплюються роком, поп -музикою. А ви обрали акапельний спів. Чим зумовлений такий вибір?  

А.К.: Жодної випадковості. Нав?чаючись у Львівському  музичному училищі ім. Станіслава Людкевича, організували студентський хор. Спершу він був змішаний  з мінімальним складом — 12 чоловік, по три у кожній хоровій партії. Витримали не всі, першими зійшли з дистанції дівчата, і нас залишилось четверо — Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Богдан Богач та Андрій Капраль. Зацікавив акапельний спів. Хоч співати вчотирьох було складно, але звучало непогано. Й подумали: навіщо ще когось кликати — співали ж для себе. У  репертуарі мали дві пісні — «Туман яром» та «Горіла сосна» аранжування Володимира Якимця. А ще для жарту заспівали акапельно мелодії з відеореклами, яка тоді тільки зароджувалась. З ось цим репертуаром прийшли на свято п’ятикурсників Франкового університету. Страшенно хвилювалися, чи сприйме молодь такий формат, адже на сценах гриміло немало оригінальних груп, виконавців? Це був своєрідний тест: оцінять — продовжимо працювати, а якщо ні… Шквал оплесків визначив наш шлях. Участь у фестивалі «Червона рута», на якому стали дипломантами,  допоміг визначитися:  не співатимемо під фонограму — так співають усі групи, а акапельно і наживо — ніхто. Згодом у колектив прийшли Роман Турянин, Андрій Шавала. Відтоді творимо себе, власне творче обличчя, власне  ім’я. За 20 років жодного разу не зрадили себе, ні своїх шанувальників. Маємо 10 альбомів — стільки є не в кожного інструментального колективу. І жодного разу не пошкодували, що нашим головним інструментом стали найкращі інструменти —  наші голоси.   

— Як народилась назва?

В.Я.: Аби в житті не бракувало оптимізму,  назвали колектив терміном,    запозиченим в українського композитора Анатолія Кос-Анатольського — «пікардійська терція», який означає мажорний зворот у фіналі музичного твору. А щоб відрізнявся від терміна, вирішили в назві подвоїти літеру «к».

— У чому, на вашу думку, феномен ваших пісень?

В.Я.: Випадкових пісень у нашому репертуарі немає. Для нас, галичан, добір пісень не був проблемою — ми виросли у співочих родинах. Перший, другий, третій десяток пісень нас навчили батьки, дідусі, бабусі, а вони перейняли їх у своїх батьків. І ми навчатимемо своїх дітей.  А коли забракло запасу, їхали в експедиції по селах  і знаходили справжні  перли! А ще ж є пісні Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, Віктора Морозова. Геніальні пісні. Треба, аби через кожні 10 років їх хтось переспівував по-своєму, але щоб вони жили, бо пісня, як і будь-який інший твір, живе доти, поки її хтось виконує і слухає. Для мене текст є головнішим, аніж  сама мелодія, бо це те, що ти хочеш сказати людям.

А.К.: Рівень улюбленості визначає слухач. Ми дещо по - іншому підходимо до цього, адже кожну пісню, кожен концерт виконуємо наживо, і  кожного наступного разу вона  інакше виконана. Є певні емоції, певні події, і вони  вносять корективи, додають нових барв, відтінків. Водночас зріс наш професійний рівень. Не виконуємо пустопорожніх пісень. Пропонуємо  слухачам ті, які змушують людей замислитись, виховувати смак. Нам не байдуже, як сприймуть нову пісню слухачі. Тому такою безконечно довгою видається ота 2-секундна пауза в очікуванні аплодисментів, коли прозвучали останні акорди пісні.

У рідному Львові «Терції» співається найкраще. Фото з сайту dozor.com.ua

— Ваші колеги часто нарікають на брак доброї поезії. Де знаходите свої перли, з якими виходите відтак на сцену? 

В.Я.:  Розумних і гарних текстів справді бракує. Перечитую гори поезії — і жодної знахідки. Сам дивуюся — невже  це хтось читає?! А перли таки трапляються. Якось запропонувала свої поезії Дзвінка Сумарук. Не поетеса, а хоровий диригент: прочитав її «Пустельника» і одразу побачив пісню — так зачепило за душу! Мікробіолог Олег Стасик теж пише для себе, викладає емоції на аркуші — так народилася пісня «Я придумаю світ».

— Як у вас із зірковою хворобою?

В.Я.: Давно перехворіли, але, на щастя, це було в легкій формі і дуже швидко минулося. Були молоді, зелені і виступали на великих сценах, мали шалену підтримку  публіки. Від такого успіху голова обертом йшла. Та життя швидко розставило все на свої місця, а комусь близькі зуміли тактовно підказати, що слава в житті — не головний набуток. А ще нас дуже швидко поставили на місце старші за віком музиканти, які вже на той час були на піку популярності, проте залишилися, як і були, простими хлопцями, а не недоступними небожителями. Сказали не зверхньо, а якось поблажливо,  мовляв, зарано голову до неба дерти,  ще нічого особливого не встигли зробити. А коли через років десять заслужите оплески досвідчених музикантів, то це означатиме, що чогось досягли. Але це трапляється з кожним виконавцем, не вірте тому, хто каже, що не перехворів зірковою хворобою. Важливо, аби вона не переросла у хронічну форму. 

— Але й не дозволяєте собі панібратства?

В.Я.: Не дозволяємо собі зверхності у ставленні до інших. Ми самі не хами, тому не терпимо хамства, фамільярності. Хоч  ні від кого не ховаємось — хочете автограф — будь ласка, до нас завжди можна звернутись із запитаннями. 

— Чимало виконавців, які заробили ім’я  у Львові,  зазвичай швидко перебрались у столицю, мовляв, на периферії затісно. Як вдалося вам не спокуситись переїздом  і не втратити популярності? 

А.К.: Кожен вибрав свій шлях у житті. Хтось у столиці й справді виріс і зумів, як Руслана, Тарас Чубай, «Океан Ельзи», «Скрябін», не втратити свого обличчя, а хтось, на жаль,  розчинився в масі посередніх виконавців. Ми  про те, щоб перебратись до столиці, ніколи й не думали. А навіщо? У нас нічого не зміниться. Якби виникла криза жанру,  то, може б, щось і шукали, а від щастя щастя не шукають. Нам добре тут, ми живемо у своєму місті, живемо у своєму середовищі, з нього черпаємо натхнення. Ми як та риба, що  плаває лише у своїй водоймі. Як, зрештою, об’їздивши багато країн з концертами, не спокусилися осісти деінде. Бо не місце проживання в наш мобільний час визначає рівень популярності й любові шанувальників.

В.Я.: Ми залишились «Піккардійською терцією» лише завдяки тому, що свого часу не переїхали до Києва. Ми на сцені, як у житті, і не доводиться маски одягати -знімати.

— Двадцять років на одній сцені і, на щастя, жодного разу в колективі не спалахувало полум’я конфлікту. Волієте не виносити  сміття на люди чи навчилися вміло згладжувати гострі кути?

В.Я.: Це як у сім’ї.  Виникають суперечки, трапляються непорозуміння. Але треба вміти і хотіти поступитися або переконати.  Ми за двадцять років вивчили характер один одного і не допускаємо  серйозних конфліктів. А ще треба вміти почути один одного. Важливо також, що ми навчилися  вибачати один одному і вміємо визнавати свою неправоту. По-третє, розуміємо, коли виходиш на сцену,  маєш забути про непорозуміння, конфлікти чи депресії: люди прийшли на концерт за гарним настроєм і маєш подарувати їм це свято, тому проблеми  намагаємось розв’язувати на репетиціях. Мушу зізнатися, що і через двадцять років виходимо із хвилюванням на сцену. 

— Часу для спілкування поза репетиціями, концертами не вистачає, чи свідомо, аби не втомлювати один одного, проводите нарізно?    

В.Я.: Нам цілком достатньо репетицій впродовж тижня, концертів. Іноді цього спілкування забагато, і це природно.  Коли відчуваємо, що не завадив би невеликий перепочинок, влаштовуємо короткі  перерви: у такій ситуації краще тиждень не поспівати — лише на користь піде. Хоч брак спілкування відчуваємо за день - два.  Відпустки проводимо нарізно, а дні народження та інші важливі події святкуємо у «Піккардійському» колі. Все решта у взаєминах у колективі залежить від толерантності, такту, рівня культури кожного з нас. Тому в  «Піккардійській терції» не спа?лахує полум’я конфліктів.

— Ви з розмахом і смаком у колі шанувальників та колег відсвяткували  двадцятиріччя колективу. А якою бачите «Піккардійську терцію» майбутнього?

В.Я.: Можна будувати певні плани, окреслювати цілі. Але нікому не дано привідкрити завісу завтрашнього дня. Єдине, що можу з певністю  сказати: «Піккардійська терція»  співатиме , як і нині,  наживо, в якому б віці ми не були!

Оксана МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр

ДОСЬЄ «УК»

Днем народження «Піккардійської терції» стало 24 вересня 1992 року, коли вперше виступили  у Львівському  університеті ім. І. Франка. Єдина заміна відбулася 1996 року: у колектив прийшов Андрій Шавала. Відтоді склад учасників  незмінний. За рік  стали дипломантом фестивалю «Червона Рута» в Донецьку, в 1994 р. —  музичного фестивалю «Доля» в Чернівцях. Журі одностайно визнало секстет найкращим у всіх жанрах. Виконання пісні «Пустельник» принесло  Гран–прі телевізійного пісенного фестивалю «Мелодія» (1995 р.).   Секстет неодноразово концертує у Польщі, Німеччині, Іспанії, Італії, Франції, Канаді, США, формація залишила свій вокальний автограф у Сингапурі, Бельгії та Швейцарії.  2008 року  «Піккардійська терція» стала лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка.»