120 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВІКТОРА ПЕТРОВА

Життя як авантюрний роман

ПОСТАТЬ. Він народився у Катеринославі, дитинство провів в Одесі, закінчив гімназію в нині польськомуБільшість дивом уцілілих зображень Віктора Петрова — фото з документів. Ілюстрації надано автором Холмі та історико-філософський факультет Київського університету, де талановитого випускника залишили стипендіатом для здобуття наукового звання. Та не менш значною пристрастю в його житті стала література. На відміну від фундаторів мистецького гурту неокласиків, до яких долучився Віктор Петров, він навіть серед поетів залишився прозаїком. Не дивно, що поєднання тонкого ліризму душі із суто прагматичним науково-аналітичним мислення закріпило за ним прізвисько Доктор Парадокс.

Створені буквально впродовж трьох років активної літературної діяльності роман та есе, підписані псевдонімом Віктор Домонтович (від литовського слова «дамантас» — «той, хто каламутить»), досі залишаються взірцем високоінтелектуальної психологічної прози. Ці фактично повернуті з небуття твори засвідчують високий рівень української літератури і, на жаль, навіки втрачений велетенський потенціал нещадно знищених українських митців доби «Розстріляного відродження».

Саме із серпня 1930 року, коли у трудову книжку керівника Етнографічно-фольклорної комісії Всеукраїнської академії наук Віктора Петрова внесли запис про його звільнення «за допущення політичних вивихів та перекручувань», біографія вже відомого науковця, доктора наук і митця почала набувати ірраціональності і невизначеності. Однак на відміну від Павла Тичини з його одіозним віршем «Партія веде», надрукованим у розпал Голодомору в Україні, чи неокласиків Миколи Зерова і Михайла Драй-Хмари, знищених у таборах, Віктор Домонтович, чия творчість не відповідала канонам соцреалізму, «помер власною смертю». Він просто перестав писати.

За радянської доби у біографіях Віктора Петрова більше жодним словом не згадували ні його літературного псевдоніма, ні написаних під ним творів, тимчасом як колишній митець переорієнтувався на нібито політично безпечні дослі?дження історії давніх слов’ян і Трипільської культури. Як вже зрозуміло нині, Доктор Парадокс навіть тут зумів обрати спеціалізацію, що стала свого роду «посланням у майбутнє».

Під час німецької окупації Віктор Петров узявся за видання часопису «Український засів», налагодив тісні контакти із представниками мельниківського крила ОУН, і навіть гітлерівці залучили його до роботи комісії, яка досліджувала походження караїмів Криму. Лише згодом стало відомо, що зняття з цього народу фатального у ті часи «семітського» тавра відбулось не без участі фахового історика й археолога Віктора Петрова, який врятував караїмів від повного винищення.

Не менш промовисто те, що націоналістичний за змістом і суттю «Український засів» було створено за кошт… гітлерівського міністерства східних територій, що поза власною волею прислужилося справі національного відродження України.

Інтерес Віктора Петрова саме до мельниківців, а не бандерівців, теж мав глибоке під∂рунтя. Не секрет, що чільний діяч цього руху Олег Ольжич — археолог зі світовим іменем та видатний український поет, — ще з довоєнного часу мав тісні зв’язки в наукових (і, як припускають сучасні дослідники, у політичних і військових) колах США. Отож недаремно для німецьких і радянських спецслужб мельниківці залишалися темною конячкою, здатною на несподівані сюрпризи.

Вже після повернення до СРСР Віктор Петров обмовився, що навіть розглядали можливість його призначення главою уряду незалежної України. Причому це достовірні свідчення, адже належать видатному українському історикові Брайчевському — автору наукової праці «Приєднання чи возз’єднання?»

За офіційною версією, «Петров добровільно виявив бажання допомагати у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками», тож у лютому 1942 року його направили на розвідувальну роботу до Харкова, звідки 1944-го він перебрався до Німеччини, на території якої до квітня 1949-го виконував завдання у націоналістичних українських організаціях.

Однак досі особова справа розвідника Віктора Петрова залишається із грифом «Цілком таємно». Тим часом фундаментальна за змістом і глибиною узагальнень праця Віктора Петрова «Українські культурні діячі УРСР — жертви большевицького терору», що невідомо яким шляхом потрапила у західні видавництва вже після таємничого зникнення з Мюнхена нібито «радянського агента», досі викликає суперечки щодо того, чиї інтереси насправді обстоював Доктор Парадокс.

65 РОКІВ ІЗ ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ЯРОСЛАВА ГАЛАНА

Бандерівці чи совіти?

ПОГЛЯД. Вважають, що талановитий публіцист загинув від рук націоналістів, які помстилися йому за «викривальні» антиоунівські та антиклерикальні твори. Однак нині вже доступні архівні матеріали свідчать, що радянські спецслужби, на відміну від нав’язаного нам стереотипу, ставились до письменника з великою недовірою: «Ярослав Галан заражений західноєвропейським буржуазним духом. Радянських людей поважає мало. У партію вступати не хоче».

Незадовго до підозрілої загибелі Галана в нього відібрали табельний пістолет, звільнили з посади власкора газети «Радянська Україна», заборонили постановку його п’єси «Під золотим орлом». Крім того, владу дратували спроби письменника з’ясувати долю дружини, яка приїхала до СРСР на навчання у 1932 році. Галану повідомили, що її засудили на 10 років ув’язнення без права листування, хоч насправді стратили ще 1937 року.

До речі, найодіозніші памфлети, авторство яких приписують письменникові, вийшли вже після його загибелі за підписом… Володимира Росовича, хоч мертвому публіцистові не було жодного сенсу ховатися за літературним псевдонімом.

260 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ТРОЩИНСЬКОГО

Від козацького писаря — до сенатора

ПРИКЛАД. Патріотизм — не стільки періодичні вибухи емоцій, скільки щоденна рутинна праця на благоДмитро Трощинський (портрет роботи В. Боровиковського, 1819 рік) Вітчизни, як довів це своїм життям «виходець із дрібної малоросійської шляхти» Дмитро Трощинський.

Розпочавши кар’єру зі скромної посади писаря Миргородського полку, наш земляк понад двадцять років опікувався поштовим відомством імперії, став сенатором і міністром юстиції. Втім, на відміну від багатьох високопоставлених «землячків», він не зрікся свого українства та цілеспрямовано обстоював права земляків, за що Микола Гоголь справедливо назвав Трощинського «благодійником України».

110 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ ДУХОВА

Не заради слави

Попри «іконостас» нагород, конструктор ніколи не страждав зоряною хворобоюГЕНІЙ. На відміну від імені керівника радянського уранового проекту Ігоря Курчатова, прізвище його заступника Миколи Духова — тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Державних премій СРСР — доcі маловідоме. Однак попри безсумнівність заслуг науковців-атомників, саме наш земляк був головним конструктором, який матеріалізував у конкретні вироби першу в СРСР атомну та першу в світі водневу бомби. Микола Духов створив перше покоління радянських ядерних боєприпасів — 17(!) типів зарядів, які встановлювали на найрізноманітніших носіях — від стратегічних бомбардувальників і балістичних ракет до морських торпед. Так вдалося забезпечити паритет сил у світі, що стало найкращою засторогою від спокуси безкарного розв’язання ядерної війни, чим нині знову марять у Росії з її офіційною доктриною «превентивних» ударів з використанням атомної зброї.

Та якщо ім’я головного конструктора перших радянських ядерних боєприпасів та творця вітчизняної школи атомних озброєнь просто замовчують, то із створенням ним принципово нового типу важкого танка ситуація ще ганебніша. Розробником фактично невразливого «сухопутного крейсера» КВ, створеного у Ленінграді на Кіровському заводі, зазвичай вважають уродженця нинішньої Дніпропетровщини Жозефа Котіна. Він справді працював на цьому підприємстві головним конструктором, однак ідея абсолютно нової на той час концепції важкого танка належить Миколі Духову, який став провідним конструктором і автором технічного проекту танка КВ.

Жозеф Котін працював над замовленим армією трибаштовим танком СМК із легкозаймистим бензиновим мотором, тимчасом як КВ обладнали дизелем (до речі, українського виробництва). Крім того, танк Духова мав у 2,5 раза(!) потужнішу броню, ніж СМК, однак важив на 7 тонн менше.

Важко переоцінити заслугу в створенні новинки тодішнього директора заводу Ісака Зальцмана — уродженця містечка Томашполя на Вінниччині. Добре розуміючи, чим це загрожує, керівник підприємства фактично пішов, як сказали б нині, на нецільове використання бюджетних коштів, розпорядившись звільнити конструкторську групу Духова від роботи над основним для заводу проектом СМК. Як написав згодом Ісаак Зальцман, коли стала зрозумілою безперспективність трибаштового монстра, «у нас на заводі вже був майже готовий у кресленнях однобаштовий танк Духова.Тепер ми могли сказати про це у Кремлі».

Ще одним доказом того, хто справжній творець легендарного КВ, служить курйозний випадок на засіданні Політбюро ВКП(б), коли номінальний головний конструктор Жозеф Котін не зміг відповісти на несподіване запитання Сталіна про зміщення центру ваги танка і розподілу навантажень під час заміни зварно-клепаної башти на литу. Довелось оголошувати перерву, щоб зателефонувати у Ленінград Духову, який знав відповіді на всі запитання. До речі, навіть у листівках, виданих після початку німецько-радянської війни для вояків вермахту, вказувалось, що КВ — авторства «конструктора Духова».

Саме війна належно оцінила достоїнства нового танка, якому не було рівних на полі бою. У жовтні трагічного 1941 року, коли мало кого нагороджували, директора заводу Ісаака Зальцмана і головного конструктора Жозефа Котіна за розробку танка КВ удостоїли звань Героїв Соцпраці. Натомість Микола Духов отримав давно заслужену Зірку лише у вересні 1945 року. Та творець грізного КВ та ще могутнішого ІС вів свою війну з нацизмом не заради слави.

Грізний КВ аж до Курської битви залишався найкращим важким танком світу