—Благодійників чекали?! — громом з ясного неба прозвучало в одному з столичних коледжів. — Ні. Все одно ми прийшли вас ощасливити.

— Але ж у нас  до цього моменту було все гаразд…

— Ніяких «але» . Піднімемо вас на вищий рівень, виведемо у світ широкий.

— Вибачте, з усіма завданнями справляємось, допомоги не потребуємо.

— І не думайте відмовлятись, у нас зв’язки, впливові покровителі, так що від нас вам нікуди не подітись.

Правда, знайома ситуація з початкового етапу дикого капіталізму, коли вчорашні спортсмени приходили «пропонувати дах» початкуючим бізнесменам. Сьогодні щось подібне відбувається не на ринках, а в закладах освіти. Як відомо, не один десяток університетів і академій зовсім не набрали першокурсників. Вступна кампанія показала істинний авторитет навчальних закладів. Молоді люди проігнорували ті з них, де за гучними вивісками не давали знань, а відтак їхні випускники не могли працевлаштуватись. Керівникам тих горе-установ дали шанс визначитись, що далі робити.  Окремі з них, скориставшись досвідом Остапа Бендера, кинулись в коледжі з пропозицією об’єднуватись. Особливо старались ті, хто розмістив академії й університети в дитячих садочках. Тому відверто директорам коледжів твердили: «Нам потрібен ваш фасад!»

Уявляєте, що можуть зробити такі бізнесмени від освіти з приєднаним коледжем?! Правильно, використати і вигнати з рідних стін, аби вести там власний бізнес.

Україна за кількістю приватних вищих навчальних закладів займає чи не перше місце в Європі. Плодились вони, як гриби після дощу. Далеко не всі відповідають сучасним вимогам як за рівнем кваліфікації, так і за оснащенням матеріально-технічної бази. Частина їх засновників дбала не стільки про підготовку висококваліфікованих кадрів, як про забезпечення власного благополуччя. Відтак освітянський бізнес обернувся трагедією для багатьох молодих людей. Адже, коли вони називають окремі приватні університети чи академії, які закінчили, роботодавці навіть розмовляти з ними не хочуть, бо пересвідчились, що належної теоретичної і практичної підготовки там не дають. Халтура в освіті, мабуть, найнебезпечніша з усіх наявних. Адже щось зроблене руками не так можна переробити чи доробити за кілька годин чи днів. Коли ж молоду людину за п’ять років нічому не навчили, що дає їй можливість бути повноправним членом суспільства, це трагедія.

Її пережила не одна тисяча юнаків і дівчат з дипломами навчальних закладів, які сьогодні своє банкрутство намагаються заховати за чужий привабливий фасад. При цьому зазіхають на майно і авторитет навчальних закладів, які зарекомендували себе надійними, залучають для тиску на них впливових осіб. Так в освітянську практику входить слово «рекет».

Останні двадцять років нам твердять, що ринок все врегулює. Але чим більше ми це чуємо, тим стає зрозуміліше, що без регулювання держави не обійтись. Ринкові підходи в освіті теж приносили як бажані, так і дуже гіркі плоди.

Чекати, що все саме собою врегулюється, молоді, яка обирає шлях, і державі в цілому – собі на збиток. Тому відповідні вимоги мають бути не лише у абітурієнтів і випускників вищих навчальних закладів. Університети і академії мають відповідати критеріям, які гарантують повноцінне навчання. Без цього вони не повинні мати права заявляти про свої претензії навіть на чужий привабливий фасад.