SOS!

Конституційне право на житло у сиріт забрали шахраї,  а повернути його не поспішають правоохоронці

З рівнянином Вадимом Любарським та його старшим братом Сергієм розмовляємо в їхній трикімнатній квартирі, що на вулиці Павлюченка, 20, на п’ятому поверсі панельного будинку. Втім, окрім паспортів із пропискою за цією адресою, жодних документів на квартиру в хлопців немає.

— Наша мама померла, коли мені було 9 років, — розповідає молодший, 24-річний Вадим. — Залишилися ми з батьком, який зловживав оковитою. У сусідньому під’їзді поселилися азербайджанці, котрі мали свій бізнес і в яких батько підробляв вантажником. Прийшла пора, і мене призвали до війська — служив поблизу Дніпродзержинська.

Сумно жити у своїй-чужій квартирі. Фото Інни ОМЕЛЯНЧУК

...А ось події в тихому рівненському мікрорайоні тим часом розвивалися, як у детективі.

—Інформацію про те, що коїться в нас удома, я отримував від друзів дитинства, з якими разом ріс. На жаль, нічого втішного: п’яні оргії з тими ж азербайджанцями. І раптом мені повідомляють, що ось ця наша квартира продається: друзі побачили оголошення в газетах та в Інтернеті. На моє прохання командир надав мені короткотермінову відпустку і навіть зв’язався з прокуратурою, аби мені допомогли. Та потрапити до квартири  не зміг —  змінили замки, — веде далі Вадим. — Тоді під виглядом покупця звернувся до агентства нерухомості, яке її продавало і домовився про зустріч із власником. Але ним виявився не мій батько — продавав квартиру азербайджанець. Я сказав, що мені відомо про те, що з реєстрації не знято попередніх власників. Та він запевнив, що це не проблема: мовляв, зробить це в будь-який момент, оскільки має на квартиру всі необхідні документи.

З’ясувалося, що цей азербайджанець купив квартиру в ОТП-банку: в цьому банку взяв кредит інший його співвітчизник — Насіб, а батько нібито виступив у нього поручителем. Цей Насіб із банком не розрахувався, тому в мого батька як поручителя відібрали квартиру. Як банк міг продати квартиру із зареєстрованими в ній людьми, невідомо. Коли знайшовся батько (а вони разом із старшим братом за шматок хліба сторожували будову котрогось із азербайджанців і жили в справжній собачій буді), то запевнив, що підписував лише документи на приватизацію квартири. В цьому йому обіцяли допомогти все ті ж «друзі». Словом, шахраї жорстоко ошукали батька. Що і кому я міг довести за кілька днів відпустки? Я лише встиг звернутися до прокуратури і побував на прийомі у заступника прокурора області: аби квартиру не перепродали третій особі. Щоправда, коли повернувся з армії, мені дзвонили невідомі, пропонували 5 тисяч доларів, аби тільки я затих і забрався з квартири.

19 грудня 2007 року за фактом підробки довіреності від імені батька, Любарського Миколи Степановича (його підпис посвідчений приватним нотаріусом І. Сохацьким) міліцією порушена кримінальна справа. Адже саме за цим фіктивним дорученням укладено договір купівлі-продажу квартири, що посвідчений уже іншим приватним нотаріусом — Н.Бештинарською. 

Але… З тих пір минає майже 5 років, а віз, як мовиться, й нині там. У справі, яку розслідує міськвідділ міліції, змінився вже п’ятий слідчий. Зрештою, як на мене, вона давно вже стала б «глухарем», якби не небайдужі сусіди та знайомі Вадима, серед яких і юрист Лідія Грибок. На ентузіазмі, зі звичайної материнської любові, вона знаходить час і сили захищати інтереси тепер уже круглого сироти — батько Вадима та Сергія помер у 2008-му.

Доручення, видане від імені покійного, справді фіктивне — це засвідчила експертиза його підпису, якої ми домоглися, — розповідає Лідія Грибок. — У висновку експертів так і сказано: підпис або не його, або ж зроблений ним у неадекватному стані. Друге, чого вдалося домогтися, — накладення арешту на відчуження квартири до завершення слідства. Але якщо воно, з дозволу сказати, «йтиме» такими темпами, як ішло досі, Вадим та Сергій ніколи не відновлять своє законне право на житло. Ми періодично звертаємося в прокуратуру області, й від заступника прокурора П. Ванзуряка щороку отримуємо майже як під копірку писані відповіді: «…з’ясовано, що викладені у зверненні докази з приводу неналежного розслідування кримінальної справи знайшли своє підтвердження…» Далі лише змінюються прізвища слідчих, які «неналежним чином» працювали і йде запевнення, що прокуратура контролює справу. Тільки от кінця-краю їй не видно: хлопці й досі живуть у квартирі, купленій за трудові мозолі їх батьків, на пташиних правах. А до суду, який на підставі зібраних доказів, мав би визнати угоду купівлі-продажу недійсною і тим самим повернути Любарським законне право на їхнє житло, справа так і не доходить.

До кого вже тільки не звертався 24-річний сирота Вадим Любарський зі своєю невтішною історією: до міністра внутрішніх справ, до голови Верховної Ради, до двох Президентів України. «Як жити мені з тим, що, сумлінно й добросовісно відслуживши Батьківщині, повернувся до чужої домівки? Чому мовчать наші компетентні органи, які зобов’язані були притягти до відповідальності шахраїв і тих, хто їм сприяв?» — наче крик душі, лунає з тих офіційних звернень. Тільки крик той, на жаль, залишається без відповіді.

Що ж виходить: спритні шахраї забрали у людей право на житло, а ті, кому належить його повернути, грають у цій непорядній грі шахрайську скрипку? Чи не тому, що ланцюжок тих, хто мав би фігурувати у справі, виходить занадто довгий і водночас впливовий: від банкірів та нотаріусів до людей, на яких нині оформлене житло? Втім, залишаємо за ними право на компетентну й конкретну відповідь.

А брати Любарські чимдуж зачиняють за мною двері й тихцем сидять у квартирі, побоюючись зайвий раз ввімкнути навіть світло: вони ж бо тут — чужі…