Боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Віктор Гурняк загинув чотири роки тому 19 жовтня. Сталося це поблизу села Сміле на Луганщині. Разом з побратимом вивозив на автомашині з поля бою поранених бійців. Тривав мінометний обстріл. Мить — і осколок  вп’явся в його тіло.

Була неділя, батьки в цей час пішли в церкву. Батько якоїсь хвилини заплющив очі, йому примарилося багато трун, аж недобре стало. Опівдні йому зателефонували синові друзі-пластуни, що хочуть навідатися. Вони й повідомили трагічну звістку. Батько мерщій подався до дружини. «Нашого Віктора вже немає», — сказав. Бігла додому не тямлячи себе. Восьмирічний Остапчик був удома. Пригорнула його: «У тебе брат є, але його вже нема». Він відповів: «Я знав, що його немає. Мені сьогодні він наснився мертвим».

Марія Гурняк переглядає синові світлини. Фото автора

Із пані Марією зустрілися в Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя. Тут Віктор чотири роки навчався комп’ютерних технологій. У червні 2015-го тут з’явилася меморіальна дошка Вікторові Гурняку. Мати каже, що часто проводять уроки пам’яті та шани героям, приділяють увагу патріотичному вихованню. Її син у чотирнадцять став пластуном. Спочатку не збагнула, навіщо синові скаутська організація. Із часом тішилася його справами, вчинками, громадянською позицією. Каже, Віктор був дуже активним.

Крім програмування, його захопила журналістика. Редагував пластовий часопис «Цвіт України», працював у тернопільській редакції газети «20 хвилин» і фотокореспондентом УНІАН, знімав для REUTERS. У 23 роки одружився з львів’янкою Іриною, з якою познайомився на фестивалі в Тернополі. Став батьком. Маленька Юстинка була для нього сонечком.

Але щойно в Києві у листопаді 2013 року побили на Майдані Незалежності студентів, одразу ж зібрався до столиці. Саме гостював із сім’єю в батьків. Обіцяв, що за день-другий повернеться. Приїхав аж через три тижні, щоб узяти теплі речі і вирушити знов. Потім російський агресор з’явився в українському Криму. Віктор не міг не поїхати туди. Дружину, батьків заспокоював.

Коли агресор пішов війною на Донбас, Віктор Гурняк став волонтером. У збиранні коштів йому допомагали виробничники, звичайні люди, їздив з батьком навіть до Італії по допомогу.

«Коли почали гинути наші воїни, син збагнув, що продукти возити — це добре, але мусить бути зброя ефективніша», — каже Марія Гурняк.  У червні 2014 року приїхав з вогненної зони і звернувся до Тернопільського міськвійськкомату, просився в армійські лави. Йому відмовили, адже мав певні проблеми зі здоров’ям, через що його ще в мирний час не взяли на військову службу.

Того самого червня йому відкрили візу у США. Мати тішилася цій новині. Та Віктор заявив, що нікуди не поїде. «У нас, мамо, війна. Хто захищатиме Україну?» — сказав. Дружина його підтримала. Улітку Віктор Гурняк удруге звернувся до військкомату, але йому знову відмовили. Тоді поїхав аж до Старобільська Луганської області і звідти вирушив на передову.

Починався вересень 2014 року. У жовтні на Луганщині 27-річний тернополянин і поліг, захищаючи українську землю. Поховали героя на Личаківському кладовищі у Львові, де тепер живуть його дружина й донька.

19 жовтня біля могили Віктора Гурняка збереться численна родина, друзі, щоб помолитися за його душу. П’ять днів тому в тернопільському «Пласті» відкрили меморіальну дошку на його честь. Тернопільську ЗОШ №27, у якій навчався Віктор, названо його ім’ям. Посмертно міська рада присвоїла йому звання «Почесний громадянин Тернополя», а держава нагородила орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Пані Марія разом з майже 100 матерями, сини яких загинули в російсько-українській війні, об’єдналися в громадську організацію «Єдина родина Тернопільщини», щоб берегти та вшановувати світлу пам’ять героїв, прищеплювати юним любов до України.